Мої вітання! Кажуть, вчені дійшли висновку, що найважчим днем тижня є середа, то спробуємо розбавити цей день дрібкою жартівливих висловів з 

                                  ВІДЬМА РУБЕЖІ СВІТУ

Якого битого пікселя тут відбувається?

Щоб мене гримнуло!

Ох, не та тебе лелека принесла...

Та в ім’я материнської плати...

І, не дай центрального процесора, комусь з вас мене розізлили!

Та бабця його знає!

Edit твою в DOS!

АААА!!! Мамині вишні!

Хай шкварить мене пекло!

Та, ти женеш біса!

Святі гайки!

Та покинь мене моя душа й дивись на мене з неба.

Бляха глиняна!

 

 

 

- Марфо! А в мене тут проблема.

- Та проблема, то як твоє друге ім’я.

 

 Сліз уже не вистачає. Тому, піду заллю валер’янку в кров  й вдягну нерви у броню.

 

- Й ми тут трохи скоротимо.

- Що? Моє життя?

 

В майстерності компліментів між краш і крашанка, ти десь біля останнього.

 

- Відьмочка, ти неповторна і незабутня. Таких як ти не шукають. Такі даються, як божий дар… чи кара небесна...

 

 

- Ти надто критична, – повернувся він й видав якусь нервову посмішку.

- Правда? Бо  стара карг…ота мудра, свята жіночка взагалі вважає, що якщо мене закинути в отой найприбутковіший бізнес: наркотики, зброя, проституція, то я навіть його завалю.

 

 

- Вір у себе!

- Я не настільки адреналіновий наркоман. Останній раз, коли я спробувала силою думки погасити свічку, то згорів трансформатор. І в той момент я зрозуміла, чому відьом спалюють.

 

- Та я дивлюсь для тебе страждання, як натхнення. Й ти вже нормально натренувала мозок ловити ті хвилі мордувань.

 

 

- Й що ти на мене дивишся, немов на Сатану, що зазирнув до тебе чайку попити? 

 

- Слухай, благовірна, мене тут мучать деякі питання. І раз ми вже одружені в цьому світі, то непогано дещо дізнатися більше один про одного. Ну от, як ти в ліжку?

- Нормально. Вміщуюсь. Люблю спати з краю.

 

- Маєш комплекси?

- Один так точно знаю, що маю. Називається комплекс Ґольджі.

 

-  Селен, щось, як на тупого пса, він надто зневажливо на мене витріщається.

- Я не ветеринар й на поглядах собак не розуміюсь.

 

- Слухай, я спробую перетягнути увагу собаки на себе, а ти залізь на он те дерево.

- Не хочу тебе розчаровувати, але вб’юсь раніше чим залізу.

 

В цьому світі я почуваюсь оленем оточеним вовчою зграєю.

 

- Хто такі полудниці?

- Духи дівчат або молодиць, що загинули насильницькою смерті напередодні весілля або відразу після весілля, – напружила я пам’ять.

- І чого хочуть?

- Ой! Яка інтрига чого ж вони хочуть, коли їх нагло вбили? Явно не подякувати усім людям.

 

- Ні-ні, ніяких монстрів, тільки після весілля, – закочую очі.

- Ненаглядна, нас вже одружили.

- Я про те, ще забуваю.

- Це удар по моїй чоловічій гідності.

- Ну пробач, не цілилася.

 

- А куди ми так летимо? – наздогнав він мене.

- До морально-інтелектуальної деградації та нервового зриву.

 

 

- Ой! Можна подумати, що це моя нервова система кричить: «Трешу! Більше трешу, більше!». Щось йде не так в цьому світі. Й поки, від розмови з собакою, на мене не накотилися хвилі темної меланхолії, піду поїм.

 

- Це що? 

- Я і мої спроби бути доброю, – пожалілася я.

 

- Тут би не завадила твоя психологиня.

- Стій! Сплюнь. І ні слова більше. А то раптом що…Дві таких чарівних жіночки я не переживу. У мене в перспективі радикуліт, склероз, артроз й старість, яку я хочу зустріти у спокійній позі.

 

 

- Відьмочка, та твій оптимізм десь на рівні міської каналізації...

 

- Що? – насупився він. – Роздумуєш про шлюбні обов’язки? Так, я готовий.

- Це щось на кшталт, пережив стрес й потребуєш заспокоїтися жінкою?

- Ага!

- Спробуй заспокійливе, від нього побічних ефектів менше.

- Це яких? – підібрався він.

- Жінки постійно чогось хочуть твого часу, уваги, терпіння, кохання.

 

 

- СОБАКА, ЯКИЙ ПОЛЮЄ НА ВІДЬОМ!!! – це раз наголосив Зорян. – ТИ ВІДЬМА!!!

- А! Знову ця спроба навішати ярлики.

- СЕЛЕНО! – рикнув він, призиваючи мене перейнятися ситуацією.

- Чого ти панікуєш? На мене він же не полює? То, може не така я вже й відьма?

- Та втопи мене у відрі! – нервово видихнув він. –  У нас тут якась демонічна собака, –  повів Зорян бровою в сторону пса.

Скосила за ним погляд. Пес сидить. Сумує.

- Та з нього такий самий мисливець на нечисть, як з мене відьма.

 

 

- Я, звісно, щосили імітую здорову психіку, але припускаю, що скажена я буду просто неперевершена.

 

- Зрозумів. Поводжусь, як янгол.

- Це, як який янгол? Якого випадково захопив Сатана й тепер не знає, як того щастя здихатися?

 

- Не будемо лінійкою міряти наші розумові здібності.

- Ой, та щось мірятися з жінкою, це все одно, що просити після циган, –  бовкнув він.

Повільно підняла голову й заглянула йому в очі.

- Безперспективно, –  у жесті я здаюсь підняв він руки. – Ми можемо лише обговорити наші успіхи та мої поразки.

 

- Може у нього чуття є?

- В мене теж є чуття. Й воно каже, що краще забратися звідси, бо моя нервова система несе величезні втрати й ще невідомо що буде коли добіжить до кінця.

 

- Солоденька, від твоїх ідей у присутніх трохи мозок плавиться. Й виникає враження, що успішний вихід з даної ситуації тиняється біля мінус нескінченність. А це може привести до емоцій. А вони нам зараз треба, як зайцеві бубон, як торішні бублики, як собаці другий хвіст, як дискета…