Тихої ночі, сонечко!!!

Запрошую до новлень одразу двох книг.

Історія, Зоряни та Яна, з роману, "Недопопелюшка", сьогодні без шматочка, адже він дуже спекотний.

За шеленством сюди...

А от, до книги, "Будинок на щастя", пропоную цікавий шматочок.

***

Я відчуваю, що вся тремчу, адже чоловік наближається до мене. Я у сутінках погано бачу. Мій страх лише посилюється від того, що чорна, висока, кремезна, чоловіча постать наближається до мене. Я нервово стискаю довгий ключ в руках, і не знаю, як мені бути.

— Добрий вечір! Ви хто? І, що тут робите? — красивим грубим басом питає чоловік наближаючись.

— Я... — нервово кліпаю. Мені дуже страшно. Тремтіння лише посилюється. А я хаотично підбираю слова в голові. — Це мій будинок.

— Справді? — з недовірою цікавиться чоловік. — Щось я тут за чотири роки нікого не бачив.

В словах кремезного незнайомця звучить докір та неприхована недовіра. Я ж боюся навіть погляд на нього підняти. А чоловік тим часом заявляє.

— Може представитеся, або хоч документи покажете на власність цього маєтку?!! — суворо вимагає чоловік.

— Документи в будинку, в сейфі. Бабуся Люба, залишила мені лише ключі. — розгублено та чесно зізнаюся я.

— Сніжано, це ти? — раптом уже іншим голосом питає чоловік.

Я нервово ковтаю. Дивуюся звідки цей чоловік знає моє ім’я. Не сміло підіймаю очі на незнайомця, і завмираю, — це ж Тадей. Моє перше платонічне кохання. А може й не зовсім платонічне.

 Знову нервово ковтаю, бо в серці щось поворухнулося, і воно почало битися іще частіше. Одразу опускаю погляд. Мені соромно перед цим чоловіком. Тому зволоживши губи, намагаюся вдавати холодну байдужість.

— Тепер ви переконалися, що я не грабіжник, тож можете йти.

— Сніжано, що ти тут робиш? Ще й весільній сукні? Де твій наречений, чи може вже чоловік?

Продовження тут...

Приємних емоцій від читання!!!