Уроки містера Джеймса❤️заборонене завдання

Вітаю, мої любі Натхненники!!!

Сьогодні діють знижки на 2 книга 

Запрошую завітати до спекотно-харизматичної книги.

Уроки Містера Джеймса -20%

Я повертаю голову і бачу містера Джеймса, який йде під дощем до мене. Хапає мене за руку і веде мене до свого авта. Я вириваю руку з його міцної хватки і намагаюсь дивитись крізь дощ. Краплі величезні та щільні закривають перед собою весь світ. Вони затушовують видимість, а звук їхнього легкого удару по покрівлі автівок створює густий мелодійний фон. 

   Я витираю очі, кліпаю і врешті-решт говорю.

   — А ви, як чоловік, який не знає чого хоче. 

   — Це я не знаю?! 

   — Доведіть, що знаєте. Бо я в цьому сумніваюсь. — Я починаю труситись, як маленьке цуценя, але водночас я до знемоги збуджена тим, що відбувається. Я хочу дати ляпаса йому і водночас впасти в обійми. Що з моєю головою?

   — Хочу тебе добряче покарати за дурні вибрики. За те, що ми обоє стоїмо під дощем, а мали б сісти у авто і поговорити. 

   — Покарати? Мене?! Як маленьку дівчинку?! 

   Серджусь і йду повз нього, але він хапає мене за руку, і я опиняюсь притиснутою до дверцят автівки. Він нависає наді мною і його гаряче дихання торкається мене поміж холодного дощу. 

   — Ні, я хочу тебе покарати інакше. І повір це дуже по-дорослому.

   Я важко дихаю, торкаючись його грудей, а потім ми обоє накидуємось на губи одне одного. Холодний дощ б'є по наших обличчях, доки ми палко цілуємось. Я обіймаю його за шию, доки його рука стискає мою потилицю, а іншою він обпікає мою шкіру на талії. 

   На мить його губи відриваються від моїх і він дивиться крізь дощ на мене. 

   — Декстере… — Видихаю я і бачу пару скрізь дощ.

   Він усміхається.

   — Ти вперше назвала мене на ім'я. 

   — Сподіваюсь, я сьогодні трохи голосніше скажу твоє ім'я.

   Ми обоє важко дихаємо і він знову цілує мене, так глибоко, що я знаю відповідь на своє запитання. 

   — Не трохи… ти будеш кричати моє ім'я. Підходить?

   — Підходить. — Усміхаюсь йому в губи і він ніжно кусає мене. 

   — Сідай в авто. 

   Він відчиняє дверцята і я за мить в автівці. В теплі. Зуби цокають, але найщасливішої людини немає на землі. 

   Декстер сідає у авто, зачиняє дверцята і тягнеться до мене. Цілує довго з натиском, а коли відпускає, одразу заводить мотор і ми виїжджаємо з парковки. 

   — Ми їдемо?..

   — До мене. 

   Всім моїм тілом пройшла гаряча лава і осіла між моїми стегнами. Сьогодні я взнаю, як це бути з тим, кому віддала своє серце.

   Декстер бере мою холодну, мокру долоню в свою, і на мить зустрівшись поглядами, ми усміхнулись, кажучи тим самим - про почуття, які вирують всередині нас. 

«Заборонене завдання» - 20%

    Він мій студент.

    Блек – мій студент.

    Оуен Блек – мій студент.

    Невже це все правда? І як тепер нам бути?

   Я хочу накинутись на його губи і відчути те, що відчувала тоді у закапелку. І він теж не проти. Хоча, що там говорити… Він прямо заявив, - чого він хоче. Оуен з тих хлопців, які звикли брати все, що забажає. Звичайно, з таким обличчям та задком йому жодна дівчина не відмовить. Але я не просто дівчина – я його викладач. Трясця!

    Сівши на стіл, я провела пальцями по губах. Його губи знову торкались моїх і це було дивовижно. Ну чому? Чому цей хлопець має бути моїм студентом? Я вперше відчула такий потяг, таке бажання і такий от облом. Мені потрібно триматися від нього якнайдалі. Треба дистанція. Величезна дистанція, як від Африки до Антарктиди. Мені слід бути пильною… такі, як він не здаються. Про такого, як він, я мріяла в студентські роки… і зараз також, але Оуен Блек мій студент і цим все сказано. Його наполегливість мені потрібна лише у літературі… Трясця! Кого я обманюю?! Мені б його наполегливість в іншому контексті… І він… і я цього бажаємо… Але… У нас є жирне, величезне «але».

  Я не буду підставляти свою кар’єру під знищення. Та й не тільки у мене будуть проблеми, але і у нього. Тож… забули про це все. Не судилось.

  Встаючи зі столу, я узяла свій шкіряний портфелик, вийшла у коридор і одразу натрапила на «дивовижну» картину – Блек серед дівчат групи підтримки, які немов метелики злетілись посмакувати нектаром. Коли я йшла повз, наші погляди зустрілись і я усміхнулась, кажучи таким чином – «все з тобою зрозуміло».

  А що з ним зрозуміло? Він молодий хлопець, йому саме час відриватись. А хто я йому така, щоб його в цьому звинувачувати? Я його викладач, яка не має права навіть думати про те, щоб опинитися з ним в одному ліжку.

  Пройшовши повз них, я попрямувала до кафетерію, випити кави. Як тільки я зайшла за поворот, почула голос Блека.

  — Міс Вайт, можна поцупити кілька хвилин вашої уваги?

  Я усміхнулась. Він так розмовляє, наче ми розбираємо якусь із книг Джейн Остен. Обернувшись, я нахилила голову на бік та подивилася на неймовірну, нахабну ямочку на його щоці, яка карколомно на мене впливала.

  — Слухаю вас, містере Оуен. У вас якісь питання стосовно книг?

  Він оглядівся, і нікого не побачивши біля нас, нахилився до мене і промовив.

  — Ні, у мене питання іншого характеру.

  — Тоді це не до мене. Я не зможу вам допомогти.

  — Бубонько, якраз тільки ти і можеш допомогти.

  — Блеку! Припини. — Я перелякано подивилась на нього, а він навпаки вишкірився на всі тридцять два, і ця ямочка на щоці стала ще більш явною.

  — Добре. Припиню. Якщо ти через десять хвилин будеш в бібліотеці.

  — Ти здурів? Про що ти?

  — Про те, що я хочу тебе там поцілувати… Торкнутись…

Мій телеграм 

Мирного дня! 

Героям Слава!!!