Скоро Він з'явиться???❤️❤️❤️

Загадковий, чарівний незнайомець!???❤️❤️❤️ Хто ВІН???

Гордо крокуючи в супроводі незмінного Нестора, плече в плече, з тихою, спокійною впевненістю, що він все залагодив, Анна стримано видихала. А Нестор лиш мовчки кидав захопливі погляди на юну княжну, подумки огортаючи її турботою й теплом, що здавалося, заповнювало весь простір між ними. Всіх решта з процесії Анна навіть не помічала.

Вони звернули в черговий поворот. Попереду було людно. Всі виструнчились по обидва боки від різьблених масивних дверей замкової каплиці. Перед відчиненими дверима стояв князь. Ще здалеку в око впадала його висока широкоплеча міцна статура в розкішному камзолі насиченого смарагдового відтінку, який вдало відтіняв густе темне волосся. Золоте плетиво візерунків простяглося вздовж рукавів і по краях камзола. Витончене оздоблення на комірі та манжетах рукавів майстерно впліталося в розшиті квіткові візерунки, нагадуючи листя і завитки гілок. Плечі прикрашали широкі золотисті еполети, що спадали хвилястими шнурами з китицями, а щільний темний пояс з тисненим орнаментом підкреслював стрункий стан князя.

Нестор, піднявши руку догори, вмить зупинив процесію.

– Анно, все добре? – турботливо пролунав його голос, а очі залипли в очах княжни.

– Так, Несторе, усе добре, – тремтячими губами мовила Анна.

– Тоді я одягну Вам вуаль, як заведено, й ми рушимо далі, – княжна лиш злегка кивнула, і він граційно підхопив з плечей легку прозору вуаль й накинув на обличчя княжни. – Ну ось, тепер ми можемо йти. Хотів нагадати, що по завершенні святкування я віддам Вам флакон, про який йшлося в інструкції. Все решта організує Волтер.

– Я зрозуміла! – прошепотіла Анна.

Нестор подав їй руку й неспішно рушив, підлаштувавшись під ритм тендітних дівочих кроків. Процесія рушила за ними…

– Радий вітати Вас, Ваша Високосте, – промовив Фрідріх, вдивляючись в обличчя Анни під вуаллю. Його мужнє лице випромінювало впевненість на межі з суворою холодністю в погляді. Зріст, широкі плечі, міцна статура, горда постава викликали повагу й острах водночас.

Крізь вуаль та печатку серйозності на обличчі навпроти Анна все ж угледіла ледь вловиме тепло у м'якому відтінку задуми у світло-сірих очах.

Нестор уже стояв позаду. Князь граційно подав Анні руку. Вона трепетно взяла його попід лікоть. І під зацікавленими поглядами придворної знаті та слуг наречені переступили поріг каплиці. Князь рішуче урочисто вів Анну до вівтаря…

– Ну ось і все, – Фрідріх злегка звів брови, кинувши погляд на Анну, коли вони покидали родинну каплицю князів Ольборгів. – Тепер Ви, Ваша Високосте, моя законна дружина, княгиня Ольборзька, а я Ваш законний чоловік. Сподіваюся, наш шлюб буде вдалим, і в князівстві нарешті народиться довгоочікуваний спадкоємець.

– Сподіваюся, – тихо мовила Анна, відчувши легку слабкість. У неї перед очима все пливло, чи то від хвилювання, чи то від ладану… А може церемонія видалась надто довгою. Анна старалась триматися з усіх сил, аби не викликати жодних підозр. Та князь помітив її легке нездужання, точніше тремтіння пальців.

– Анно, Вам зле? – практично пошепки запитав, звівши погляд на неї.

– Ні, Ваша Високосте, все добре, – одними губами відповіла княжна. – Просто розхвилювалася. Все так незвично, урочисто, помпезно… І єпископ з його незворушним поглядом, яким мене постійно сканував. А особливо прискіпливо, коли торкався шлюбного персня, освячуючи його та коли Ви, Ваша Високосте, одягали його мені на палець. Однак, найбільш пильно стежив в момент поцілунку…

Фрідріх лиш усміхнувся цим словам. Він цілував Анну по-справжньому, а вона тендітно відповіла. Тому тут не могло з’явитися жодних підозр навіть в проникливого єпископа.

– Сподіваюся, до вечора це мине, й мені не доведеться приводити Вас до тями нюхальною сіллю при вигляді мого оголеного тіла, – князь жартував. Але в його душі теж було неабияке сум'яття, справжню причину якого знали тільки троє в цій каплиці.

Вони виходили через відчинені навстіж, масивні двері під тріумфальні звуки сурм і литавр. На виході їм подали великі срібні келихи, наповнені червоним витриманим вином. Лунали гучні вигуки-вітання, а перед очима Анни несподівано так чітко промайнула картина, від якої княжну кинуло в дрож – як меч пройшов через груди Лукаса і все зникло. Тоді вона вмить знепритомніла, а зараз на таку «розкіш» права у княжни не було.

Анна пригубила келих і зробила ковток. Холодний дотик срібла, приємне терпкувате вино трохи привели княжну до тями. Видати себе вона аж ніяк не могла, не мала права…

Перехиливши свій келих з вином до краю, Фрідріх глянув на Анну. І, поставивши порожній келих на тацю, бадьоро прокарбував, вказуючи рукою шлях:

– Йдемо, Ваша Високосте, попереду нас чекає святкування до ранку. Вони велично рушили тьмяним коридором до урочистої зали, прикрашеної тканими гобеленами, кольоровими прапорами та свічниками. Анна вже впевнено тримала Фрідріха попід руку, а він рішуче крокував, здіймаючи аж до склепіння стелі дзвінке відлуння ударами підошов чобіт об камінь. З гордо піднятою головою, чинно розправивши широкі плечі.