«Коли піду я навіть долиною смертної тіні, то не злякаюсь я Зла…» (Псалом 23:4)

Це ж люди писали всі ті псалми. Люди, з досить стандартним клішованим мисленням. Зло страшне і живе у темряві моторошних долин Смерті. Ну, там в павутинні всілякому, в баговинні болотяному і інших не вельми естетичних середовищах. Та й саме воно не красиве, потворне і жахнюче. Ну, тако щоб зразу було видно, що Зло же ж.

Мене ж, як людину не дуже схильну до прийняття різного роду кліше, до кісток пробрало жахом від однієї серії мультсеріалу «Мисливці на привидів» ще у роки дитинства.

Там зло було оманливо милим. Істотка з великими вологими очима і мʼяким обтічним тілом (памʼятаєте термін «педоморфний»?) беззахисна і ніжна, тягла свої кволі рученята до дівчини, благаючи прихистку і турботи.

А вночі цей милий покемон перетворювався на жахливого монстра, що коїв страшні криваві речі.

Тоді мене налякала думка про те, що людина в одвічному пориві до всього красивого й симпатичного, є цілковито беззахисною перед злом, що має гарний вигляд.

Серіал «Зона сутінків» мав епізод з самотньою дитиною при дорозі. Ну, яким то треба бути мудлом, щоб не спинити авто і не запропонувати допомогу самотньому хлопчачкові пʼяти років, що бовваніє на шосе у сутінках? М?

Це моторошні речі, проти котрих наша психіка не має запобіжників. Наш реліктовий мозок сприймає за небезпеку дуже чіткі і конкретні стимули, як то гострі зуби і пазури, пухирі, бородавки, слиз, шипи, вертикальні зінниці, сморід і великі розміри. Наш реліктовий мозок каже нам «Оце полюбе зло, бро! Стережись, а краще - тікай одразу.»

І цей же пласт нашого субстрату свідомості каже нам, що усе кругленьке, мʼякеньке, ароматне, світле, ніжного забарвлення і вкрите вовничкою, пірʼячком, чи пушком - це безпечно і можна (і навіть треба) потіскати.

Такі от ми простачки.

Цей клішований світ є вкрай несправедливим місцем для істот, що мають вигляд, який людський мозок оцінює як не симпатичний. Людей з несимпатичною зовнішністю це теж стосується. Завжди думала, як це тупо: народився не з тими пропорціями тілесної оболонки, і все - життя коту під хвіст, бо всі вважатимуть твою посмішку хитрою, твою доброту підступною, твої залицяння огидними, твою цілеспрямованість нахабною.

І нема на то ради.

Та навіть ціла нація і ціла країна може стати заручником такого клішованого сприйняття добра і зла! Уявіть собі, щоб наші північно-східні сусіди були ззовні саме такими, як і зсередини? Якимись бородавчатими мутантами псячих і парнокопитних, га? Наскільки би простіше було засвоювати уроки історії! Першої ж зустрічі з такими істотами було б достатньо, аби на генетичному рівні передати усім наступним нащадкам стійку рису відрази до усіх контактів з громадянами рф. Але ж ні. Вони оманливо людські. І мозок каже - у них дві руки, дві ноги, обличчя, світла шкіра, круглі зінниці, вони мають мову і кажуть нею, що вірять у того ж Бога, що й ми.

І кожні два покоління ми заново проходимо болючий урок, бо рефлекс огиди перед тим, хто виглядає як людина однієї з нами крові, не передається у спадок.

Підсумків не буде. Думайте самі.