Миру усім!

Книгу, "Моя у подарунок", — оновлено.

Розділ уже чекає на вас.

Уривок.

— Тату, я не хочу жити з тією, твоєю Владою. Вона не любить мене. Навіщо вона тобі?

Зачиняю двері у дитячу, і увімкнувши люстру, пильно дивлюся на сина.

— Глібе, Влада тепер моя дружина, і ти повинен це прийняти...

— Я не хочу, аби вона була твоєю дружиною, — капризно заявляє малий. — Вона злючка.

Я хмикаю, й тримаючи сина на руках хмурюся, уточнюючи.

— Вона злючка, чи це може ти поводишся не чесно, стосовно неї?

— Що вже пожалілася? — шморгає носом малий.

— Не пожалілася, а кинула докір, мовляв, я виховав брехуна, і невихованого сина. І знаєш, синочок, мені за це дуже соромно. — набираю повні легені повітря, і посадивши малого на ліжко, приклякаю біля нього на одне коліно. — Влада чудова дівчина, сину. І якщо ти поважатимеш її, вона полюбить тебе. — переконую сина, і починаю розповідь про долю дівчини. — Я не можу тобі всього розповісти, але Влада залишилася повною сиротою, коли була трохи старше тебе. А в тій сім’ї де вона росла, її не дуже любили. Повір мені, сину, вона дуже добра та чуйна. І якщо, ти не будеш робити їй на зло, вона полюбить тебе.

— Ага, полюбить. — бурчить невдоволено син. — Знаєш, як вона до мене сьогодні говорила?!! Вона не вміє любити... — малий шморгає носиком, ображено закладаючи руки на грудях.

Я обіймаю сина, й тихо шепочу йому.

— А як тебе можна любити, якщо ти схожий на колючого їжачка? Ти ж перший почав напад, чим і не даєш себе любити.

— Мені не потрібна любов цієї дівки... — знову шморгає носиком малий...

Продовження тут...

Приємного читання!!!