Студентка - на роботу няні

"Не єдина"

Соля навчається на контракті, на стипендію не розраховувала, тому від самого початку підробляє прибиральницею в квартирах.

- Ти могла б спробувати няньчити дітей, - якось показує мені оголошення на сайті. – Там є погодинні вакансії. Ти гарно підходиш на роль няні.

- А яка оплата?

Це справді чудовий вихід, і вже за тиждень я тисну дзвінок на дверях своїх майбутніх роботодавців.

Глава 30.

- Доброго дня. Я за оголошенням, - із подивом дивлюся на високого чоловіка, що вийшов із дверей «під мармур» – чиста, сяюча шкіра обличчя, з-під низько опущених брів, опушені густими білими віями, пронизливо синіють очі, акуратні кільця білявого волосся обрамляють високий лоб, ніс із горбинкою, біла жорстка щетина памороззю вкриває квадратне  підборіддя та трохи міцної товстої шиї, м’ясисті вологі вуста, широкі плечі, чіткі кубики пресу… боже, куди я витріщаюся? Переді мною – античний бог із давньогрецьких гравюр. Невже такі ще існують в сучасному світі? Так от же, один тут стоїть переді мною, дурманячи збудливим ароматом, я просто шкірою відчуваю тепло, яке йде від його досконалого тіла.

 Чому тоді я не зустрічаю подібних чоловіків на вулиці?

 Ніколи не зустрічала.

А, так, це ж елітний квартал, жителі якого в метро не їздять і в Макдональдсі не обідають.

- Зачекайте.

Двері зачиняються просто перед моїм носом.

Я стою ще кілька хвилин, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, розглядаю ідеально білі стіни, блідо-сіру килимову доріжку на підлозі, золотисті завитки на дверях, гірлянди світильників на графітового кольору стелі, оглядове вічко у вигляді трикутника.

- Це ви Мілана? – я й не помітила, коли переді мною постає жінка середніх років у сірій сукні до колін та в чорному лляному фартусі, що оперізує її стан, велика кишеня випинається на животі, майже сиве, як у моєї матері, волосся зібрано у тісну гульку на потилиці, бліді губи стиснуті у нитку, круглі очі підозріло поблискують крізь скельця окулярів.

- Так.

- Покажіть свою медичну книжку.

- Ось, - я завбачливо підготувала геть усі потрібні документи – атестат про закінчення школи, паспорт, довідку, що навчаюся у педагогічному, медичну картку.

- Скільки вам років?

- Вісімнадцять.

- Заміжня, у стосунках, діти є?

- Ні, немає. Я живу в гуртожитку.

- Зрозуміло. А є досвід догляду за дітьми?

- Так, у мене є молодша сестра… і брат, два роки, - швидко випалюю заздалегідь підготовлену брехню. Бо так потрібно. Інакше не візьмуть. – Мама постійно була зайнята, і я доглядала за дітьми.

- Це добре. Візьміть бахіли.

Стримуюся, аби не засміятися від радості, тому що ще рано радіти. Але перший та другий етап відбору пройшла.

Майже затамувавши дихання, заходжу до квартири.

Боже, невже таке буває в реальності, а не лише в кіно чи на картинках? Я наче потрапила у глянець, або ж на рекламну сторінку крутого дизайнера інтер’єрів – підлога із паркету, викрашеного у колір молока, одна стіна ніжно-фісташкова, інша – світлий беж із рудуватими дверима, схожими на килимок, на якому роблять суші, напівколом два світло-сірі дивани та крісло, із зеленими та бежевими подушками, розкішні рослини у чорних та білих горщиках, чорну стелю, із якої звисають велетенські плафони світильників, підтримують квадратні колони по кутках, на журнальному столику відкрита книга, і аромат свіжого молока в повітрі.

- Сідайте, господиня зараз вийде.

- А ви хто? – ну хто мене смикав за язика? Я ж знала правило мовчання, прочитала на сайті одного зі столичних агентств по підбору персоналу.

Жінка, здивовано звела на мене вицвілі брови. Я глибоко вдихнула й ніяково їй посміхнулася.

- Наташа. Я тут за управительку.

- Дякую, що відповіли.

Хвилин п’ять ми мовчки очікуємо на матір мого майбутнього вихованця – я сиджу, потупивши погляд. Наташа стоїть поряд. Не знаю, куди вона дивиться, та я вже вся тремчу.

І для чого я приперлася у цю заможну родину, картаю сама себе я. У всьому винна Оля. Коли я гортала оголошення, саме вона вказала мені на те, де була найвища оплата, ще й припис: няня має бути не старше двадцяти п’яти років.

Але ж мені вісімнадцять!

- Мілана? – тю, блін, я що, оглухла? Або ж вони тут не ходять, а виникають просто із повітря? Переді мною стоїть до неможливого огрядна жінка невизначеного віку, її багряне обличчя лиснить від поту, витрішкуваті очі ховаються у затінку нарощених вій неймовірної густини, довге яскраво-руде волосся густою гривою вільно в’юниться по плечах, а чорний мереживний халат дозволяє оглянути велетенські груди, що виразно біліють, загрозливо цілячись сосками у мій бік.

- Так. Доброго дня, - я підскакую, як ужалена, й мало не схиляюся перед епатажною товстулею в низькому поклоні, як це робили наложниці й калфи перед Валіде-султан (моя мама дуже любить дивитися «Величне століття», передивлялася по кілька разів, і я дуже гарно вивчила усі гаремні звички). – Я за оголошенням. Няня. Мілана.

- Я Еріка, мама Германа. Моєму синові два роки. Ви ж знаєте, як доглядати за дітьми цього віку?

- Так… звісно, знаю, - ойбоже, як же вона може розмовляти з такими губами? Вуста Еріки схожі на перекачані шини велосипеда. Та й уся вона скидається на химерну ляльку.

 Може, вона артистка?

- Тоді ходімо зі мною в дитячу.

Йдучи позаду Еріки, я обережно розглядаю її великі круглі сідниці, каскад волосся ховає від мене плечі.

Двері перед нами відкриває Наташа.

- Ось тут ви будете проводити із сином час.

Оце б мені таку «дитячу», думаю я, розглядаючи вишуканий інтер’єр – дубовий паркет, світлі стіни, вузький сірий диван та килимок, меблі у тон паркету, дві велетенські картини у рамках над узголів’ям ліжка – якийсь напис та ведмедик на велосипеді, просто велетенська панель над комодом, столик та стільчик, полички аж до стелі, заставлені книгами, іграшками та плетеними кошичками, шведська стінка, гойдалка на мотузках, м’який жираф у зріст людини, панорамне вікно із барвистими подушками.

- Дуже гарно, - муркочу, не маючи сил стримати захоплення, мені аж сльози набігають на очі.

- Звичайно, - хмикає Еріка, розвертається до мене спиною, йде.

- А де ж… Герман? – гукаю їй навздогінці.

- Гуляє із нянею в дворі. І ви побачитеся з ним завтра. Ходімо до вітальні, узгодимо ваш графік роботи, - переді мною знову стоїть Наташа, пропалюючи крізь скельця окулярів.

У вітальні я сідаю на той самий диван, управителька дістає із великої кишені записник.

- Ваші зміни нічні, три рази у тиждень, та ще неділя – від одинадцятої до восьмої вечора. Все правильно?

- Звісно… так. А де я буду спати? – насправді дурне питання, але це моя перша робота, і все цікаво.

- Ви не будете спати вночі, - сухо відрізає Наташа, обережно відриває пописаний аркуш та простягає мені. – В жодному разі не запізнюйтеся. Одяг – зручні штани та футболка, светр лише бавовняний. Із собою мати змінне взуття – кросівки чи мокасини, білі шкарпетки. Нігті коротко підрізані, чисті. Ніяких прикрас, парфумів та косметики. Із дитиною розмовляти тихо, ввічливо, жодного підвищення голосу, різких рухів. Із господарями не спілкуватися, зі всіх питань звертатися до мене - забийте мій номер у свій телефон. Розрахунок у кінці кожного тижня, в неділю.

- Добре. Я можу йти?

- Ось вам перепустка, - Наташа простягає пластикову картку, що відкриває вхід до двору.

 До гуртожитку я біжу підстрибом, іще не вірячи своєму щастю – тільки подумати, я влаштувалася на роботу, за двісті євро на тиждень! Та це ж удвічі, ні, утричі більше, ніж місячна зарплата моєї матері. Це щось неймовірне.

Аби ж я знала…

Більше читати ОСЬ ТУТ