Ностальгую

Доброго дня, мої любі!

Поки пишу про дітей своїх попередніх героїв, постійно згадую їх особистості. Які ж вони, наче справжні. Шкода, що ці люди, лише вигадані персонажі.

А у вас виникало бажання побачити улюблених героїв в реальному житті?

... Вечір вівторка чекав, як судного дня. Звільнився трохи раніше з роботи, запевнився, що в Олесі все добре, вона гуляла з нянею в цей час, а сам поїхав за вказаною адресою, та став чекати на своє серденько. І знову нафантазував собі одне, а вийшло зовсім не так, як уявляв. Я сидів на низькому залізному паркані під ялинкою й виглядав її. Приїхав саме вчасно, бо через десять хвилин побачив, як Юля вийшла з будівлі тримаючи курс на зупинку. Я тільки підвівся й хотів підійти, аж раптом побачив того самого чоловіська, який привозив її додому. Озирнувшись, недалеко побачив й його автомобіль. Якась внутрішня чуйка підказала мені не поспішати, а трохи поспостерігати, що я і зробив.

 Юля повільно, але впевнено крокувала до дороги, тримала в руках телефон, щось гортаючи натискала, я припустив, що скоріш за все викликала таксі, а коли підняла голову побачила перед собою мою машину. Я її ховати не збирався, і вона судячи з реакції впізнала автомобіль, бо одразу обійшла, щоб подивитися на номер. В цей час той півень наздогнав її, покликав. Мені було ледь чутно, але я зрозумів, що він певно вмовляв її піти з ним, Юля впиралася, хитала головою, а сама озиралася. Я розумів, кого її погляд шукав, але густі гілки ялини прикривали мене, наче у схованці. Потім я чітко почув слова, бо дівчина почала нервувати, й гучніше говорила.

- Я не поїду з тобою, Стас! Залиш вже мене, будь ласка.

- Не треба викликати таксі, я відвезу.

- Ти що не зрозумів? Я нічого не хочу з тобою. Якщо ти не припиниш ходити за мною, я буду вимушена звільнитися, на жаль. А ти ж сам знаєш, що мені ця робота дуже потрібна.

- Знаю, але я не можу. Юлю, поїхали, я не ві…

 Далі я не чув, бо гнів викликав дику пульсацію в моїй голові, після поранення таке зі мною бувало не раз. Я й так вже збирався вийти й відшити того пришелепуватого залицяльника, справжній нахаба вхопив Юлю за руку, й хотів потягнути в бік свого автомобіля. Дівчина встигла лиш вигукнути: «мені боляче!», як я негайно втрутився. Швидко вискочив зі схованки та не розмірковуючи, розвернув лівицею придурка до себе обличчям, а правицею міцно засадив йому прямо в ніс. Чоловік від несподіванки відлетів і впав на спину, схопившись руками за пошкодженого носа, щось там стогнав, й намагався знайти поглядом нападника. Я тим часом планував підхопити його та ще раз вдарити, щоб не кортіло більше хапати брудними руками чужих жінок, але Юля втрутилася.

- Олег… - тепер вона вхопила мене за руку й потягнула на себе. Звісно в неї б не стало сил мене втримати, але я озирнувся, і як побачив кохані очі, одразу ж піддався їй. – Не треба, не чіпай його.

- Не хвилюйся. – я вкрив її плечі однією рукою, та розвернув, щоб посадити в свою машину. – Нічого страшного з ним не станеться. Я тільки дещо поясню. – поцілував її в чоло й відчинив передні пасажирські двері. Юля неохоче, але сіла, пронизуючи мене суворим поглядом. А я повернувся до придурка, який вже підвівся на ноги та шукав хустинку, щоб витерти кров.

- Слухай мене уважно! – я вхопив його за комір піджака й струсонув як слід. – Більше ти її не чіпатимеш! Тим паче не наближатимешся! Зрозумів?!

- А ти хто такий, щоб я тебе слухав?! Невже невдаха таточко? – гидко всміхався він. Я не стримався, вдарив його кулаком у живіт, коли той зігнувся від болю, схилився до його вуха.

- Я тебе попередив! Це моя жінка! Не лізь, бо ніхто тебе більше не знайде, навіть згадувати про тебе боятимуться! Второпав?! – він мовчав у відповідь, прийшлося ще раз струсонути. – Второпав, чи ні? – він хитнув головою, я відпустив, а той впав на землю. Я швидко повернувся до машини, бо Юля вже намагалася втекти.

- Не поспішай, серденько...

♥️ Читати далі Серденько Змія