Змушена підкоритись. Оновлення

Раптом чоловічі руки хапають мене за лікті і змушують встати.

- Ходімо звідси, прогуляємось, - тихо промовляє Андрій і виводить на двір.

Ми минаємо авто, в якому сидить мій водій і йдемо тротуаром в бік парку. Це занедбане і безлюдне місце, де алейки розсипались від часу, а кущі настільки розрослись, що не завжди розумієш де знаходишся. Але на диво, саме тут емоції відпускають, і я можу нарешті вдихнути повні груди осіннього прохолодного повітря. Одягнена я не для прогулянки в легкій кофтинці і короткій спідниці, але йти звідси не поспішаю. Йду мовчки, приводжу думки до ладу, а поруч тихо крокує Андрій.

- Дякую тобі, що витягнув мене з того кафе, після довгої мовчанки промовляю. Голос трохи захрип і приходиться прокашлятись. - Мене заштопорило і я б могла довго ще там ревіти.

- Твоя подруга неприємно з тобою повелась, - каже звичним сухим тоном. - Я не знаю вашої ситуації і мені це не потрібно. Але таке казати ... Що вона мала на увазі, згадавши дитячий будинок?

- Я сирота з шістнадцяти років, - кажу неохоче. Рідко розповідаю своє минуле. - І два роки я жила в її сім'ї. Мій тато і її тато були рідними братами. І коли мої батьки померли, дядькові прийшлось мене забрати до себе.

- Тобі пощастило, що він від тебе не відмовився, - його голос стає напружений. - Не усі родичі такі добрі.

- Не знаю, чи це доброта була, - хмикаю. - Поки я була неповнолітня, він встиг продати квартиру, яку я успадкувала від батьків і після вісімнадцяти років змогла б нею користуватись. А так, завдяки дядькові, я не те що залишилась без даху над головою, а й ще й віддана була Чорному за його ж борги.

- Примусово? - дивується.

https://booknet.ua/reader/zmushena-pdkoritis-b428650?c=4635672&p=1