Привіт! Сьогодні, 22.09 діє знижка 15% на книгу "Поневолена". 

Уривок з книги:

За кілька хвилин до назначеного часу ми вже одягнені й стоїмо біля порога. Моє серце б'ється швидко, мов у наляканого звіряти. Розумію, якщо Віктор раптом надумає повернутися додому, мені кінець. Валіза розповість все за мене, куди ми зібралися.

Коли годинник показує десяту нуль п'ять, я хочу дати задню. Ксю обманула нас, не прийшла. Добре, що я не погодилася одразу, а то вона могла б пожалітися Віктору, все йому розповісти. Не здивувалася б такому повороту.

Але саме в той момент, коли я збираюся сказати Корнієві, що подорож скасовується, замок клацає, і я міцно стискаю дитячу ручку. Розумію, якщо це буде Віктор, а не його колишня, то він мене в порошок зітре. Поки відчиняються кляті двері, я встигаю вкритися холодним потом.

Попри мої найстрашніші очікування, в квартиру заходить саме Оксана, а не чоловік. Однак моє серце не припиняє важко битися. Я розумію, що в будь-якому випадку тепер все зміниться. І лише можу сподіватися, що на краще.

Вона усміхається, але бачить мою розбиту губу і її погляд наповнюється жалістю. 

— Не дивись так, інакше поїдеш сама.

Не знаю, навіщо їй це кажу. Ніби це треба для неї, а не для нас з сином.

— Привіт! — Оксана переводить погляд на Корнія і він, засоромившись, ховається за мою ногу. — Я – Ксю, а ти?

— Корній, — каже він виразно, визираючи з-за мене.

— Поїдемо зі мною? — стріляє очима жінка.

— Так…

Ксю йому подобається і від цього мені стає легше на душі. 

— Потрібно йти швидко, аби ніхто із сусідів нас не засік. Спершу піду я з валізою, через п'ять хвилин – ви. Зустрінемося біля входу в сквер. Там стоятиме мій чорний джип з номерним знаком тридцять сім нуль два. Не йдіть біля супермаркету, там точно є камери, ви можете потрапити в їхнє поле зору. І світлофор! Там теж камера, тому пройдете двором до кінця дому, а дорогу перейдете на нерегульованому. Все, я пішла! Чорний джип. Тридцять сім нуль два.

Оксана так швидко вимовляє слова, що я ледве встигаю все запам'ятати через свою знервованість. За мить вона виходить з квартири, зачиняє двері і я починаю молитися, аби Віктор не повернувся в цей час.

— Мамо, ми залишаємося? — згодом чую голос сина, який приводить до тями. 

— Ні, синку, ми зараз підемо. 

Розумію, що забула подивитися на годинник, аби вчасно вийти з квартири. Але навряд чи кілька хвилин щось змінять. 

Одягаюся спершу сама у своє чорне пальто, потім одягаю комбінезон і шапку синові. Перевіряю, чи поклала у сумочку телефон і наші документи. Коли упевнююся, що все на місці, усміхаюся щасливо синові.

— Готовий?

— Готовий! — стрибає він.

 І я відчиняю двері. Двері у нове життя.
 

Мої соцмережі:

Телеграм

Інстаграм

Група у Фейсбук

Дуже дякую всім читачам за те, що ви у мене є❤️