Напиши твір #останній_день_на_землі

Сиджу на підвіконні, розглядаю небо, яке сьогодні виглядає дивно спокійним. Чисті хмари, м’яке сонячне світло... Ніби нічого не відбувається, ніби світ не стоїть на краю прірви. А я все ще тут, живу. У кімнаті витає слабкий аромат кави, що повільно холоне в чашці, яку я так і не допила на світанку.

Запах міцної чорної кави ще з дитинства викликав у мене відчуття затишку. Але сьогодні навіть вона не розвіє тягар думок. Я намагаюся уявити, як це — не існувати? Вирушити у невідомість? Чи буде це боляче? Чи взагалі відчуватиму щось, коли все закінчиться? Мозок шукає відповіді, але в цьому світі, який ось-ось закінчиться, їх не існує.

Мій телефон вібрує на столі. Новина, яку я бачу, схожа на все те, що я читала в науковій фантастиці, але це не вигадка. Це наша реальність.

“Вчені повідомляють, що чорна діра вже поглинула Марс і стрімко наближається до Землі. Залишилося менше як доба…”.

Все почалося ще рік тому, коли на всіх екранах з’явилися повідомлення про наближення того, що ми не можемо зупинити. Це не була війна, не вторгнення інопланетян і не глобальна катастрофа, яку ми самі ж і створили. Це щось більше, щось невідоме, що наздогнало нас раптово, як потужний смерч, вирваний з глибини космосу. В Сонячній системі утворилась чорна діра, масштаби якої неухильно розростались і поглинали все, що трапляється на шляху. З чорною дірою безглуздо боротися, як і втікати. Та й куди? Все, що ми могли зробити, — це рахувати години.

Останні 24 години... Це все, що залишилося. 

Моя перша думка, коли я дізналася — “Невже це все?”. Навіщо було так поспішати, бігти, боротися за місце під сонцем? Усі ті конфлікти, дрібні й великі, важливі й порожні. Сьогодні вони здаються такими безглуздими.

Це не одна з тих історій, коли хтось приїде й врятує нас. Немає більше серед нас героїв. Немає великих планів евакуації. Це просто шлях в “нікуди”. Хочеться вийти на вулицю й закричати, запитати: “Чому?”. Але я знаю відповідь — це не має значення. Немає більше ні “чому”, ні “коли”, а є тільки “зараз”.

Що ти зробиш, коли взнаєш, що завтра не настане? Мої перші хвилини були змішані — страх і водночас дивна легкість. Ніби весь тягар світу зняли з моїх плечей. Можливо, нарешті не треба бігти. Не треба поспішати, встигати, здобувати, досягати. Часу немає — ні вчора, ні завтра. Лишилося тільки сьогодні.

Секунда, хвилина, година. Тепер вони мають зовсім інший сенс. Колись я думала, що час — це просто лінія, на якій ми позначаємо найважливіші події в історії людства. Так нас навчали у школі та в університеті. Але ні. Сьогодні ця лінія обірвалась, і все, що залишилося, — це хаос усередині мене. 

Стільки всього хотілося зробити. Я мріяла написати книгу, створити щось велике, вагоме. Хотіла залишити свій слід в історії. Але тепер ця історія закінчується, і жодна книга не встигне побачити світ.

Я сідаю за свій старий письмовий стіл, який супроводжує мене усі студентські роки. Між розкиданими книгами та нотатками з історії, помічаю шматок паперу з незавершеним абзацом. Я писала цей текст на конкурс, який так і не оголосили. Чи має він тепер значення? Все втратило сенс, чи не так?

Починаю писати, не знаючи, навіщо. Пишу про те, що важливо зараз. Слова течуть, як ріка, і раптом я розумію, що ця остання сторінка може бути важливішою, ніж усе інше, що я колись створювала. Це мій останній день на Землі, і я хочу поділитися з вами тим, що відчуваю.

Все, що було важливим, розчинилося в порожнечі. Усі змагання, досягнення, успіхи — більше не мають значення. Лише зараз розумієш, що найважливіше — це не наші перемоги, а миті, які ми пережили. Люди, яких ми любимо. Моменти, коли ми сміялися до сліз, коли плакали разом, коли мовчали, тримаючись за руки. 

Я взяла до рук телефон, щоб написати друзям, близьким. Вони, певно, так само як і я, розуміють, що кінець вже близько. Але що сказати? “Дякую”? “Прощавай”? “Я завжди тебе любила”? Усі слова здавалися пустими. Я вимкнула телефон і просто пішла на вулицю. Повітря було настільки свіжим, що, здається, дихала глибше, ніж будь-коли. Кожен подих — це мов маленьке життя. Хочеться цінувати кожен момент.

На дворі пізня осінь. Дерева голі, наче вже готуються до свого кінця. Дивлюся в небо. Воно синє, спокійне, але я знаю, що десь там, в чорній безодні, вже підступає загибель. Чи вона страшна? Не знаю. Можливо, це просто перехід в інший стан. Кінець, але водночас і початок чогось нового.

Я побрела до парку неподалік. Мій пес Фенікс підскочив з місця, помахуючи хвостом. Він не знає, що це кінець. Може справа у його кличці, але для нього це просто ще один щасливий день — із прогулянкою, запахами трав і гілками, які можна тягнути зубами. Дивлячись на нього, я відчула заздрість. Фенікс жив тут і зараз, так було завжди. Він не думав про завтра. Я завжди захоплювалася тваринами за їхню здатність бути в моменті, на відміну від людей, які або надто зациклювались на минулому, або витрачали час на марення про майбутнє. Можливо, я теж була дурненькою, бо постійно планувала те, чого не могла контролювати.

Ми йшли мовчки, маленькі камінці та опалі листочки шурхотіли під ногами. Дерева стояли велично та непохитно, ніби вони не знали про те, що цей день — останній. Але були готові, я відчувала це. Природа завжди була мудрішою за людину. Вона знала, що все має свій кінець і не боялась його прийняти. Листя падає восени, щоб почати нове життя навесні.

Якби в мене було більше часу, я б провела його з тими, кого люблю. Я б обійняла рідних, подякувала їм за все, що вони для мене зробили. Подивилася б в очі їм і попросила вибачення за наші суперечки, що здаються такими дріб’язковими зараз. Я б зустрілася з друзями, щоб сказати, як сильно вони важливі для мене і нагадати, як ми допомагали один одному. Я б провела цей день з тими, хто робить життя справжнім. Але замість цього я проводжу цей день на самоті, щоб менше краяти собі серце.

Зненацька почувся сміх. Я підійшла ближче до місця, де гралися діти. Десь поруч малі пташенята вчилися літати, падаючи й піднімаючись знову. Вони теж не знали, що завтра не буде. Їм був не потрібен кінець світу, щоб навчитися літати. Я відчула, як мої очі наповнюються слізьми. Чому ми дозволяємо собі бути по-справжньому живими тільки тоді, коли розуміємо, що все закінчиться?

На жаль, це не фільм. Життя — це не драматична сцена, де всі разом зустрічають кінець світу на вершині гори. Кожен переживає свою власну історію, навіть зараз. Хтось у паніці намагається знайти відповідь, хтось молиться, хтось плаче, а хтось, можливо, просто дивиться телевізор, заперечуючи те, що кінець дійсно близький.

Мимоволі я згадую своє дитинство. Перший сніг, теплі руки мами, коли вона допомагала надягти рукавички. Смак гарячого какао біля вікна, коли за ним бушувала завірюха. Як же це було давно... і водночас ніби лише вчора.

Покинувши парк, я проходжу повз книгарню. Двері відчинені навстіж, немов запрошують всіх любителів книг насолодитися останніми сторінками. Власник — старий чоловік, якого я знаю вже кілька років, стоїть біля прилавка, задумливо гортаючи стару книгу. Він мене помічає і, усміхаючись, махає рукою.

— Ти ще тут? — радісно питає він. — Може, хочеш щось наостанок почитати?

Я заходжу всередину і відчуваю цей знайомий запах паперу і старих палітурок. Колись він здавався мені вічним, але тепер розумію, що навіть книги не виживуть завтра. Чоловік простягає мені томик — він відкритий на сторінці з фразою: “Кінець — це завжди новий початок”. Я не знаю, чи це іронія, чи надія, але бережно кладу книгу на полицю.

— А ви? Як провели останній день? — запитую я, підходячи до вікна.

Він лише знизує плечима і дивиться на мене своїми мудрими очима, в яких виблискує любов до життя.

— Я жив достатньо довго, щоб зрозуміти: коли знаєш, що кінець близько, важливо лише те, що було раніше. Все інше вже немає значення.

Я думаю про це. Якби я знала, що мені залишилось жити один день, що б я зробила? Чи провела його б інакше, як сьогодні? Може написала б історію? Провела час із близькими? Можливо, спробувала б знайти щось більше у цьому світі, який скоро перестане існувати? Але в мене вже немає одного дня, до кінця почався шестигодинний відлік. Що за цей час можна встигнути?

Невідомо, чи це наш останній день, але якщо завтра чорна діра поглине все, то що залишиться від нашої пам’яті? Який слід залишимо ми на цій землі?

Старий поволі зачиняє книгарню, залишаючи мене наодинці з моїми думками. Я вдихаю холодне осіннє повітря і чую, як десь неподалік пролітає білий голуб. Він, мабуть, і не підозрює, що його політ може стати останнім.

Сонце повільно ховається за горизонтом, і разом із ним зникають мої останні сподівання на диво. У кишені дзвонить телефон, який я випадково ввімкнула — це мама, яка живе в іншому куті країни. Вона плаче. Я ніколи не чула її такою розгубленою. Вона питає, що робити, як бути? Відповідаю, що це не має значення. Ми всі рівні перед кінцем. 

“Мамо, — кажу я, — просто будь. Зараз найважливіше — просто бути”.

Коли темрява опустилася на світ, я повернулася додому. Вогні міста блищать вдалині, ніби вони можуть щось змінити й освітити темряву, що невблаганно насувалась. Я знову в кімнаті, де все почалося. Кава вже зовсім холодна, а на стіні повільно зупиняє свій хід годинникова стрілка. Здається, час ось-ось зупиниться.

Обвита теплим пледом, я востаннє вдивляюсь у нічне небо. Зірки здаються такими незворушними, так ніби їм байдуже, що нас більше не буде. Я спробувала уявити, як це — коли всі зникають одночасно. Але уява не здатна до такого. Ми не народжені, щоб розуміти кінець. Ми створені, щоб жити, боротися, тягнутися до сонця.

Чорна діра — це більше, ніж просто астрофізичний об’єкт. Вона — це символ всього того, що ми боїмося: забуття, невідомість, кінець. Але, можливо, страх перед кінцем просто вказує нам на те, як сильно ми цінуємо життя?

Я згаяла ще одну годину, подумки гортаючи власне життя. Що важливого я зробила? Чого не встигла? Я вивчаю історію — як іронічно, що майбутнього більше не буде, і моя улюблена дисципліна втрачає сенс. Але хіба це справді так? Може, історія все ще має значення, навіть якщо її більше ніхто не читатиме?

Тільки зараз я по-справжньому зрозуміла, що історія — це не просто події минулого, а пам’ять людства. Ми — колекція моментів, переживань, думок, які залишаться навіть після нас, якщо тільки... комусь це буде важливо. Я згадую історії, які колись чула: про древні цивілізації, про великі перемоги та катастрофи, безліч особистих історій… і раптом мене осяює, що кінець світу — це ще одна сторінка в нескінченній книзі всесвіту.

І тут виникає питання: що, якщо цей кінець — це, справді, лише початок? Що, якщо ми просто переходимо на новий рівень, як улюблена книга, яку так хочеться дочитати до кінця, а потім раптом усвідомлюєш, що чекаєш продовження історії?

Останній день на Землі... А може, це останній день лише для тих, хто боїться прийняти нове? Я сиджу, вдивляючись у нічне небо, і розумію, що завтра не прийде, але це не означає, що закінчується все. Можливо, Всесвіт завжди дає другий шанс. І навіть якщо ми не будемо тими, хто його побачить, це не робить нас менш значущими.

Швидко схопила аркуш паперу й ручку. Хотіла написати щось важливе, щось на згадку. Але хто прочитає? Та й що я можу залишити, коли ніщо не вічне? Папір теж згорить, а інтернет зникне. Написала лише кілька слів: “Живіть, поки можете. Не чекайте на завтра, якого може не бути”.

Годинник показує дванадцяту ночі. Остання хвилина.

Час спливає.

“Чорна діра наближається…” — це не метафора.

Завтра не настане, але сьогодні було. І цього достатньо…

Адже навіть у темряві буде видно наш слід…