Уривок із твору Неромант. Таємний радник.

Глава XV. Ферма.

Ферма Дейва була розташована на узліссі між двома величезними лісовими масивами. Від ферми починався широкий луг, він розстилався між двома лісами і йшов далеко на схід, десь посередині його перетинала маленька річка. Яку можна було не помітити через високу густу траву.

На території ферми стояло три будівлі, розташовані буквою "П" навколо невеликого дворика. Будиночок, де жив Дейв зі своєю сім'єю, навпроти була висока, простора, дерев'яна будівля корівника, в якій тримали шістнадцять корів та решту живності. І ще один сарай для заготівлі сіна. Все було огороджено невисокою дерев'яною огорожею, яка просто позначала територію.

Скрізь було чистенько і затишно, перед будинком і позаду були клумби з великими й красивими квітами. За сараєм був невеличкий город. Земля, де стояла ферма, належала Дейву, а частину луки, що простягалась до річки, він брав у найм у міської влади.

Коли ми під'їхали, нас зустріла дружина Дейва, Марта, така ж білява й усміхнена дівчина, як і він. Вони були схожі як брат та сестра. На руках вона тримала однорічного сина, поряд з нею стояла донька Віка, серйозна дівчинка років шести. Крім них, на фермі жила менша сестра Дейва, їй було п'ятнадцять або близько того.

Поки ми з Дейвом перекусили з дороги молоком та хлібом, жінки стали зганяли корів на вечірню дійку.

- Дядю Олександре, ви такий блідий, вам треба пити більше молока, - серйозно сказала Віка.

Я мовчки їй кивнув і налив собі ще один кухоль з розмальованого глечика. Потім ми вийшли до будівлі корівника, і я уважно там усе оглянув.

З боку двору в корівник вели невеликі двері, через які ходили люди. Корів у будівлю заганяли через інший хід, великі ворота, розташовані в торці будівлі що виходили прямо на луг. Таким чином корови не заходили у двір і не залишали там своїх коржів. Це дозволяло тримати все у чистоті та охайності.

Поки Дейв, Марта і симпатична чорнявенька дівчинка Олеся усі разом доїли корів, я важливо з розумним виглядом ходив і витріщався то на хвости, то на роги цих дивних створінь. Я вже кілька разів застосовував Магічний Зір і міг впевнено сказати, тут немає ні пристріту, ні псування, ні прокляття. Але було кілька слідів, які мені не подобалися. Поруч із нами сиділа Віка і няньчила свого маленького братика.

Після доїння, ми всі разом повечеряли борщем зі сметаною, закусили варениками з сиром, запили кислим молоком і вийшли надвір, у вечірні сутінки. Розташувавшись на лавці біля будинку, ми з Дейвом запалили люльки з його домашнім тютюном. Інші займалися своїми справами.

- Я заночую на вулиці, он на тому возі з сіном, - сказав я Дейву.
- Добре, ночі зараз теплі, я винесу тобі ковдру, - погодився зі мною молочник.

Через деякий час усі стали мити ноги та лягає спати. Мені першому, як гостю, на руки злила воду Олеся, хоча я сьогодні брудніше ложки в руках нічого не тримав. Потім усі інші привели себе до ладу, в окремому тазику викуповували Віку та карапуза.

Я вийшов надвір і ліг на віз. Спати я не збирався. Стало зовсім темно. На небі не було видно місяця, і хмари закрили зірки. У місті ніколи по-справжньому не буває темно, нічні ліхтарі та вікна дають достатньо світла. Але тут панувала абсолютна, непроглядна пітьма, хоч в око стріляй. Я застосував закляття Нічного Зору.

До голови прийшла цікава думка. Мертві добре бачать у повній темряві та більш рухливі вночі. Вдень вони відчувають нестачу темної енергії, яку розсіює денне світло. Я легко можу обгрунтувати у своїй доповіді, що найкращий час операцій Безсмертного Батальйону це є ніч. А ось живим, які будуть поруч, потрібний еліксир Нічного Зору. А в мене його на складах гільдії алхіміків просто завалися.

Здуру, я наробив його ціле море. Мені здавалося, що люди повинні брати цей еліксир на розхват. Навіщо взагалі робити нічне освітлення, регулярно платити за підзарядку магічних світильників, якщо бахнув еліксир і бачиш усе, як удень. Але я прорахувався, нікому він не був потрібен, його тільки зрідка беруть якісь авантюристи та розкрадачі гробниць.

Загалом я можу його пристроїти. Не заради грошей, зараз у мене з цим немає проблем. Мені шкода було своєї роботи.

Поки я лежав і вдавався до своїх фантазій. Двері будиночка тихенько рипнули та звідти вийшла Олеся. Вона була одягнена в коротеньку сорочку, яка ледве прикривала їй попку. Я добре міг бачити стрункі засмаглі ніжки. Вона тихенько кралася вздовж стіни, сліпо тримаючись за неї рукою. Потім раптово зупинилася і кинула довгий погляд у бік мого воза. Але я був певен, що вона навіть своїх рук не бачить. І пішла далі.

Пройшовши вздовж стіни, вона повернула за ріг. Розвернувшись до мене спиною, Олеся зупинилася і почухала собі сідницю, задерши при цьому сорочку. Я чітко міг побачити, що під нею вона зовсім гола.

Так-так-так, сказав я до себе. І куди ж ми йдемо, в такому вигляді, не дивлячись на ніч? Але все виявилось досить просто. Пройшовши ще трохи далі у квітник, вона повністю задерла сорочку. Присіла і почала тихенько дзюркотіти.

Тю, я відчув себе досить безглуздо, мабуть, від сорому за совою геніальність, щоки у мене почервоніли.

Тим часом Олеся, закінчивши свою справу, встала, опустила сорочку і розвернувшись через плече, кинула ще один довгий погляд у бік мого воза. Не помітивши нічого підозрілого. Вона також тихенько пішла в будинок, сліпо шарячи рукою по стінці.

Мда, ще раз подумав я і продовжив свою варту. Минуло чимало часу. Ніч була тиха, тільки чути було, як вітер хитає дерева та іноді цокотять нічні цвіркуни.

З боку лісу, вийшовши із-за рогу сараю, з'явився ще один нічний гість. Він не тримався за стіну та впевнено йшов. Це говорило про те, що візитер чудово бачить у темряві. Шлях його проходив уздовж сараю, майже впритул до воза, на якому лежав я. Але я не боявся бути поміченим, на мені вже давно була Вуаль Темряви. Коли непроханий гість прошкандибав повз мене, я чудово зміг розглянути його у всіх подробицях.

Це була дуже старенька бабуся, маленька й горбата, зі скрюченими пальцями на руках, довгими поламаними нігтями. З сивим розпатланим брудним волоссям, одягнена в якесь рвання. Від неї йшов несильний запах гнилі та тління. Найцікавіше було те, що вона давно була мертва.

Я чітко бачив відсутні очниці, також не було половини щоки, і звідти проглядався череп, плоть на лівій нозі повністю згнила, бабка шкутильгала кульгаючи на кістяну ногу. Під рукою у неї був невеликий, старий, з відбитою з одного боку шийкою, глечик.

Я вже хотів підвестися і розібратися з нею, але передумав, вирішив подивитися, що буде далі. Вона підійшла до дверей у корівник, висмикнула засувку і спритно пробралася всередину. Почулося ворушіння зляканих корів, але вони не ревіли. Дивно, що мене тварини бояться більше. Далі було чути як дзюрчить цівка свіжого молока.

Мені стало цікаво, а навіщо взагалі мертвому потрібне молоко, і я вирішив простежити за бабцею. Залишивши територію ферми, вона пішла ледве помітною стежкою до лісу, а я закутаний у Вуаль Темряви слідував за нею. Вона йшла досить бадьоро, не зупиняючись і не крутячи головою на всі боки. Мертві не бачать очима, бо вони їх не мають.

Ішли ми досить довго, місцями стежки вже зовсім не було. Ішли ми, і нарешті вийшли на досить велику галявину посеред лісу, в центрі якої стояла розвалена від часу хатинка. Бабця підійшла і налила молоко в блюдце, яке стояло на поріжці. Відійшла трохи назад і почала чекати. Через деякий час я помітив кішку, вона явно хотіла їсти, але боялася підійти, шипіла на бабу, а та все стояла і чекала. Думаю, ранкові промені сонця проженуть бабку в хатинку і кішка нормально поїсть.

Мертві дбали про живих, це було так неправильно і так зворушливо. Все побачене наповнило моє серце жалем та смутком. На моїх очах з'явилася легка волога. Я тихо підійшов до старенької ззаду і поклав свої руки на її кістляві плечі. Ривком втягнув у себе всю темну енергію з бабки. Вона неживим сміттям упала на землю.

Спи спокійно. Навіщо тобі цей клопіт живих. Знайдеться кому подбати про твою кішку. Я легко підхопив на руки останки і поніс їх у хатинку. Поклав їх там на ліжко, що згнило. Крім нього, у хатинці був стіл, на ньому стояла невелика ступка, а на стінах висіли згнилі або висохлі пучки трав.

Я вийшов назовні та почав роздумувати, якщо повідомити патрульним у гарнізон, навряд чи вони приїдуть і поховають стареньку. Швидше за все, вони тут усе спалять, а спалити я можу і сам. Влаштую вогняний похорон. Я дістав з-за пазухи свою чарівну паличку і почав поливати занедбаний будиночок Вогняними Іскрами, розміром з мій вказівний палець. Через тридцять секунд вся хатинка була охоплена полум'ям.

Поки хатинка горіла, я сидів і милувався могутнім багаттям, гріючись від його жару. Злочин розкрито, все стало ясно. Бабця була травницею і мала гарну спорідненість із пітьмою. Після смерті це дало достатньо енергії для підняття тіла. Причиною ж послужило бажання бабки подбати про кішку. Мабуть, дуже сильно переживала стара, що нікому буде годуватиме її улюбленицю. З нічною дійкою теж все ясно. Бабця, напевно, займалася цим і раніше, за життя, щоб прогодуватися.

Через дві години, дочекавшись коли хатинка повністю згорить і згасне, я спіймав кішку. Наклав закляття Ляльковик і за десять хвилин був на фермі. Вранці я вручив звіра Дейву.

- Ось, упіймав у лісі, - і додав, - я усунув проблему, завтра вже все буде добре.

Подробиці мені не хотілося розповідати, навіщо лякати доброго та трохи забобонного хлопця. Тому на запитання, що було, я просто відповів:

- Дикі звірі.

І раптово згадав симпатичну старшину Ванессу Блейд.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------
Усю книгу можна прочитати за цим посиланням.
Буду радий почути ваші відгуки.