"Знайдені. Перший" (Є. Шульженко), відгук

Вітаю вас, Євгенію.

Як доросла людина, ви напевно розумієте, що реакція на літературний твір зазвичай залежить від різноманітних складників. Вона не завжди містить корисні або цікаві для автора речі, не завжди відповідає дійсності, і навіть не завжди безпосередньо стосується того твору, про який в ній (цій реакції) нібито йдеться.

Проте, про що завжди можна дізнатися з будь-чиєї реакції на будь-який виріб мистецтва, то це про те, ким є автор цієї самої реакції (або відгуку, коментаря, чи рецензії).

Як ілюстрацію, наведу вигаданий приклад:

Переконливий текст. Має свої переваги та глибину. Викликає емоції, а також спонукає негайно діяти.

Про що каже така реакція? Або про те, що коментатор кудись поспішав, і тому обмежився загальними висловами. Або про те, що цей коментатор взагалі не заглядав до тексту книги, яку начебто коментує. Адже подібні слова можна залишити під будь-яким текстом, навіть під квитанцією за споживання електрики (позаяк бракує подробиць, конкретики, властивостей суто даного твору).

Ось ще один приклад, вже невигаданий і наведений повністю, зі збереженням оригінальної пунктуації:

Сподіваюсь ви не образитесь за критику. На мою думку забагато діалогів. Не вистачає описів, деталей і т.д.

Про що каже реакція за цим разом? Коментатор дійсно заглядав у текст, підмітив деякі наявні особливості, але чого він не зробив?

Він не замислився над тим, чому автор твору обрав саме таку форму для виразу своєї ідеї, адже “зміст керує формою”, а не навпаки.

Коментатор не вважав за потрібне підкреслити хоча б єдиний плюс, хоча б щось маленьке, що йому тут сподобалось (він не здатний бачити переваги, але добре бачить “недоліки”, так?). Втім, він відразу ж “підстрахувався”, мовляв, це не коментатор такий “тупий”, ні в якому разі. Це ви, авторе, надмірно образливий, а я тут ні до чого.

І останній приклад. Про що, власне, каже розлогий початок мого відгуку на вашу роботу? Ви відчули цю мою навмисну інтонацію, чи ні?

Якщо відчули, то ви також не помиляєтеся. Мене дійсно дратує все те, що останнім часом бачимо у світі навколо нас. А саме, домінування байдужості, лицемірства і фальші (підлабузництва, хвастощів й зарозумілості) над щирістю та відвертістю.

Ось тому я і вирішив зламати огидний шаблон. Позаяк мені хочеться, щоб цей відгук виглядав не як канцелярська відмовка, а як звичайний паперовий лист однієї дорослої людини до другої, також вельми дорослої, зі своїми перевагами та недоліками, в нас обох.

Спочатку про загальні відчуття. Подорож героя (Івана) до лісу чомусь відразу нагадала мені про вашу власну нещодавню схожу мандрівку з багаттям та шашликами, про яку ви досить барвисто розповідали у попередніх блогах, викликаючи нездоланне бажання… якнайменьше, перевірити вміст мого холодильника.

Ви викликали також і болісний сум за власним дитинством (що ніколи не повернеться), коли була можливість відвідувати базу відпочинку, розташовану на Дніпрі, поряд з чудовим сосновим лісом (в одному з селищ Запорізької області).

Десь з рік тому цю ділянку страшенно обстріляли ракетами. Постраждала тоді не тільки старовинна база, але заразом і моє дитинство (оскільки в іншому лісі я ніде й ніколи не бував, за своє життя). Ось так, читаючи ваш твір, я відчув водночас і шалену радість, що підбадьорює, і гострий біль, що засмучує, через щемливі спогади, повернення до яких ініціювали ви.

Попервах мені здалося, що в вашому тексті перебуває надто багато зайвих подробиць. Пізніше я зрозумів, що саме це і створює атмосферу таємничості, “плутанини”, якоїсь сумбурності того, що відбувається. Стилістично це дуже правильне рішення, як на мене.

Поступово починаєш занурюватися та задаватися питаннями “а що ж воно таке?”, “що являє собою дивна криниця?”, а головне, куди ж поділася ота чарівна дівчинка, так невчасно?

Олень оленем, нехай собі зникає, скільки завгодно, а от дівчинка у лісі… з якою Іван перебуває наодинці… і ніхто не заважає залицятися…

Звісно, це суто жарт, не слід на цьому зосереджуватися, коли ми обговорюємо важливі мистецькі тонкощі.

Більшість запитань, що виникають  у читача впродовж твору, залишаються таки без відповідей. Для самостійного оповідання це було б погано, але ж ми маємо справу з приквелом, мета якого у зацікавленні щодо розгортання подій у подальших частинах? А тому, — ніяких проблем. Хочеш розібратися з відповідями? Гортай наступний том серії та читай далі, так? Тобто, головну “заохочуючу місію” автором виконано блискуче, затверджую.

Інтонаційно приквел вимальован у позитивних тонах, бажання припинити прочитання не виникає. Навіть попри те, що містика/жахи не є моїм улюбленим жанром, як ми вже обговорювали раніше (в іншому блозі).

Наступні мої коментарі матимуть відношення виключно до редактури, що виправляється порівняно легко. Мені здається, що у цій галузі вам дійсно є, що покращити.

Періодично ріже око використання (в безпосередній близькості) однокореневих слів, як то

“вдарив грім” поряд з “вдарився головою”

(“вдарився” можна замінити на “гепнувся”)

“Не побачивши жодних рухів, рушив вперед”

(“рушив” замінити на “посунувся” чи щось інше)

“батьки спали” поряд з “храп батька”

(“батьки спали” замінити на “родина ще відпочивала”, наприклад)

“В темну кімнату заскочив перший промінь сонця. Одразу сонячний зайчик стрибнув на ліжко”

 

замінити на

 

“В темну кімнату таки протиснулося сонечко. Перший його промінчик одразу стрибнув до ліжка”

(наведені варіанти не є ідеальними, це лише ілюстрація щодо методів позбавлення однокореневих слів)

І, нарешті, про те, що найбільше кинулося в очі за першим прочитанням, а при другому та третьому перегляді вже серйозно дратувало (вибачте, але ж ми домовились на початку, що щирість та відвертість перебуватиме понад усе?).

В першій половині текста краще прибрати (всюди, де тільки можливо) використання імені героя або його заміни на “хлопчика”, оскільки там воно взагалі ні до чого (на мій погляд, 50 або навіть 75 відсотків видаляється без проблем).

Допоки в тексті не з’явиться другий персонаж, читачу і без того зрозуміло, що йдеться саме про Івана (адже інші персонажі відсутні), а тому навіщо повторювати “Іван… Іван… хлопчик… Іван… хлопець…”.

Тобто, замість

“Тонка стежка вивела хлопця на величезне поле”

використовувати

"Тонка стежка вивела на величезне поле"

Хіба ж зміст у чомусь постраждав? Анітрохи. А стилістично такий варіант виглядає більш привабливо.

Зізнаюсь вам чесно, що витрачаю левову частку часу редагування (власних текстів) саме на відловлювання оцих мерзотних однокореневих слів, і через це в мене вже, мабуть, трапилася профдеформація?

Сподіваюся, вам сподобався мій “паперовий лист”, Євгенію? Тішусь думкою, що він допоможе вам і надалі покращуватись, як літератору.

Наостанок додам, що ваша наполегливість щодо створення виробів мистецтва дійсно надихає. До речі, взагалі-то я і не збирався будь-коли займатися складанням відгуків, але зробив це, безсумлінно, під вашим мимовільним впливом.

До наступного спілкування, друже!

◇ Нумо до Євпаторії? ◇