Після того, як я опублікувала оповідання про некроманта на конкурс, я довго не могла знайти те, що мені хотілося б писати наступним.
Я думала писати далі в форматі оповідань. Знайшла одну не втілену до кінця ідею, придумала нову. Ніби бери й пиши, і я навіть починала, але після декількох розділів приходило відчуття, що щось не те. Не цікаво. Надто банально. Заповільно.
Хотілося відійти від стандартної схеми, де головні герої або працюють у поліції, або ціивільні, безпосередньо залучені до розслідування. Особливо після «Нашіптувача» Каррізі відчула перенасичення класичними детективними історіями.
Тоді я читала продовження «Шістки воронів», слухала Шмальгаузен (типу я їх постійно не слухаю)), дивилася інтерв'ю з ними, дивилася серіал «Як уникнути покарання за вбивство», що не є стандартним детективом, хоча з його елементами.
І в один момент невеликого відпочинку від постійного прагнення щось написати я згадала, що люблю створювати яскравих персонажів. І що в мене це непогано виходить.
Я захотіла використати в сюжеті щось по типу фаунд фемілі.
Так місяць тому з'явилася ідея для «Чесності», де головні герої грають у театральній трупі. Хоч я певний час і сумнівалася, чи напишу щось подібне, чи розкрию нормально сюжет, а не галопом по ньому, як це часто в мене бувало. Буде певний елемент трилеру, але подібного я ще не писала, і до цього часу не знаю, чи все вдасться. Але перший розділ опублікувала, тому велкам.