Оповідання замовляли???

Всім привіт))) Кілька днів тому я взяла участь у челенджі "гра в слова". Хто бажав, написав мені цікаві словечка)) Тож давайте подивимося, що ж з того вийшло. 

Таємниця карпатського вулика

- Олексо, ти ще довго дивитимешся на той будинок? - крикнув з ганку Андрій, - бабі Меланії треба свіже вранішнє молоко, а не кисляк. Я вже думаю, чи не даремно розповів тобі легенду про діда Василя.

Олекса роздивлявся старий занедбаний будинок, у якому ніхто не жив понад двадцять років. Туман огортав його, надаючи ще більшої таємничості, а веселка, що виблискувала у променях сонця, немов би брала початок з подвір'я діда Василя.

- Вже йду тату, - думаючи про своє, промовив малий.

Сховавши в кишеню свого невеликого записника, куди занотовував найцікавіші розповіді, Олекса взяв припаркований ровер з молоком у корзинці, і поїхав на сусідню вулицю до баби Меланії.

Хлопець все розмірковував, як йому перевірити розповідь батька про таємничий вулик, коли почув знайомий голос за спиною.

- Ти до нас їдеш? - Микита порівнявся велосипедом з Олексою, - доганяй.

Микита натиснув на педалі, граючи з другом наввипередки. Тільки курява розлетілася у всі боки.

- Так і знав, що ти мене не наздоженеш, - вдоволена посмішка розтягнулася на обличчі Микити вкритому ластовинням.

- Мені зараз не до того, - серйозно відповів Олекса, виймаючи молоко з корзинки, - я маю дещо цікавіше ніж твої безглузді перегони.

- І що ж? - Відкриваючи хвіртку, спитав Микита.

- Ну нарешті приїхало моє молоко, - у розмову втрутилася Меланія, - я думала ти комусь другому його відвіз, - бабуся, вправна ґаздиня, вже поралася біля столу на подвір'ї, - ану сідайте  я он банош зготувала, а вам сили треба для ваших пригод.

Хлопці повсідалися за стіл під деревом. Хоч був ранок, та сонечко вже випускало проміння, відчувалася літня спека.

- То, що там у тебе? - Тримаючи в руках ложку, спитав Микита.

- Зачекай, - Олекса дістав з кишені записника, проковтнувши, почав читати, - у мальовничому селі, що розкинулося серед Карпатських гір...

- Давай про головне, - Микиті не вистачало терпіння.

- Кожне речення цієї легенди має значення, - з докором відказав Олекса, - існувала стара легенда про діда Василя, якого кликали Гетьман, та його загадковий вулик.

- Гетьман? - з посмішкою спитав Микита, - бо він мав оселедець і курив люльку? - Хлопець розреготався, кинувши ложку в порожню миску.

- Ні, слухай далі. За переказами цей вулик дістався йому від останнього гетьмана, його родича і, можливо, приховував у собі неабиякі скарби. Дід Василь помер двадцять років тому, і відтоді ніхто не знав, куди подівся цей вулик.

- Цікаво, і хто розповів тобі цю легенду? - Микита зацікавився розповіддю друга.

- Мій няньо, він багато знає. За його словами мед у діда був найсмачніший, який він тільки куштував, - гордо відповів Олекса.

- Ти в це віриш?

- Я хочу перевірити, а раптом знайду ці скарби.

- Коли підемо шукати? - Микита аж встав із місця.

Олекса прогортав листки записника, нарешті знайшов потрібну сторінку.

- Ось, кажуть, що вулик можна знайти лише, коли зійде багряний місяць на Карпати. У ту ніч треба піти до будинку діда Василя, і тоді він сам покаже шлях до скарбів.

- Можливо сьогодні? - викрикнув Микита.

- Саме сьогодні має зійти чарівний місяць, що покаже, де захований скарб.

- Отже, сьогодні ввечері зустрічаємося біля високої ялинки.

На цьому друзі розійшлися.

Малий Олекса, допитливий і спраглий до пригод, не міг дочекатися вечора. Його інтерес розпалювався з кожною годиною. Щоб він не робив час немов би знущався з нього.

Нарешті, годинник пробив десяту вечора. Олекса, мов шпигун, пройшов повз вітальню, де відпочивала мама, і направився до виходу. Схопивши свого ровера, він помчав на зустріч до свого друга. Піднявши голову, Олекса побачив затягнуте небо, місяця не було видно. "Невже все даремно, доведеться ще рік чекати?" - в голові малого промайнула невтішна думка.

Під'їхавши до заздалегідь домовленого місця, Олекса нікого не побачив. Вирішив зачекати. Хвилина за хвилиною, а Микити все не було

- Певно не зміг вибратись непоміченим? - Під носа промовив Олекса. - Ось вже й дощик починається.

Олекса сів на ровер, і погнав до будинку діда Василя. Дорогою він не зустрічав нікого, тільки де-не-де чувся гавкіт собак. Біля підніжжя невисокої гори, де знаходився закинутий дім, хлопець припаркував велосипед і пішов пішки.

Майже, біля самого будинку, Олекса побачив, як місяць викотився із-за хмар. Не дарма прийшов. Не встиг він порадіти безхмарному небу, раптом у будинку загорілася свічка.

- А це що за чортівня? - Здивовано вилаявся Олекса.

Не вагаючись, він увійшов у дім. Дверей там давно вже не було. Вогник манив його до себе, та все ж хлопчина відчував страх. Зараз друг підтримав би його.

- Тут хтось є? - Трохи постоявши, викрикнув Олекса.

Довкола стояла тиша, навіть пташок не було чути. Крок за кроком, хлопчик наважився підійти до столу. На свій подив він знайшов там обірваний клаптик паперу.

- Це ж карта! - Радісно промовив він.

Олекса підніс листок до свічки, аби краще бачити. На папері трохи коряво був змальований будинок, де він зараз знаходився, стежка, що брала курс вправо, і дерева, які стояли вряд за стежкою.

- І як це зрозуміти? - З подивом запитав у себе Олекса. - Ось ще щось, - він настільки захопився картою, що й не помітив тінь, яка спостерігала за ним. - Пройди двадцять кроків праворуч від будинку, потім десять кроків прямо.

Олекса дістав свого ліхтарика з кишені і вийшов на двір. Роззирнувшись довкола, нарешті знайшов ту стежку, якою треба було йти. Гілки дерев били його по ногах і руках. Стало зрозуміло, що цим шляхом давно ніхто не ходив.

- П'ятнадцять, шістнадцять... - Раптом хлопець перечепився і впав. Ліхтарик вилетів з руки.

За спиною він почув хрускіт гілок. Серце закалатало швидше. Невже дід Василь переслідує його. Олекса піднявся, і повернувся на звук. Тінь стрибок за стрибком ховалася за деревами.

Олекса почав сумніватися йти далі чи ні. Страх почав брати своє. Але й цікавість нікуди не відступила. Піднявши ліхтарик, він почав рахувати далі.

Залишилося декілька кроків і перед Олексою постав вулик. З посмішкою на обличчі, він підійшов, і не роздумуючи, відкрив кришку. Посмішка вмить зникла з його лиця. На дні вулика лежав ще один лист. "Невже чергова підказка? Скільки ще треба блукати лісом?"

Хлопець взяв до рук листок, розгорнув. І якою несподіванкою було для нього прочитати наступні рядки: "Немає тут скарбів Олексо. Це все вигадки."

Регіт роздався за Олексою. Микита сміявся, підходячи до друга. Олекса стояв мовчки, поглядаючи на листок у руках. Розчарування і ледь помітний гнів читалися на його обличчі.

- Це що, жарт? - з обуренням запитав він у Микити.

Микита все ще сміявся, намагаючись заспокоїтися.

- Вибач, Олексо, але це було надто спокусливо. Коли почув цю легенду, відразу зрозумів, що маю пожартувати.

Олекса на мить замислився, а потім несподівано теж усміхнувся.

- Ну, в тебе вийшло, - сказав він, підходячи до Микити. - Ти добре мене обдурив. Але знаєш що? Це була найцікавіша ніч у моєму житті.

Микита, відчуваючи полегшення, обійняв друга за плечі.

- Ти справжній шукач пригод. І це лише початок. Хто знає, можливо, наступного разу ми знайдемо справжні скарби.

Хлопці разом покинули старий, занедбаний будинок діда Василя, сміючись і обговорюючи нічну пригоду. Вони не помітили, як за ними спостерігала тінь, що ковзала між деревами. Старий дід Василь, привид або просто міраж, задоволено всміхався, знаючи, що його легенда продовжує жити.

Отож, сподіваюся із своєю задачею я впоралася. Із задоволення чекаю на ваші відгуки. А естафету передаю Umi Raposi.