Ваші 19 слів — моє оповідання для "Гри в слова"

Дякую всім за слова в попередньому дописі! Оповідання з ними написала сьогодні легко і з неабияким задоволенням)) Хай і читати його буде вам в радість.

Передаю цю творчу естафету всім, хто на таке зважиться ;))

Таємна парочка

Давно вже ходили балачки в селі, що Мирон Туз вчащав вечорами до Марічки Левко. Та вдень ніхто їх разом ніде не бачив. Не виявлено ніким і спільних фото в соцмережах. Але ж коли справа серйозна — громадськість має про це знати. А як скажуть, що весілля вже завтра? Це ж так не прийдеш, без підготовки, без нічого. Пані Майорівна зі своїми двома вірними помічницями в усіх суспільних справах вирішили будь-що прояснити цю вкриту вечірніми сутінками ситуацію. 

— Ой, дівчата, в мене передчуття, що не варто нам втручатися, — тонкі руки пані Лемехівни — однієї з тих помічниць, наче в автономному режимі різали завеликі для продажу помідори на чотири частини й кидали у високу блискучу каструлю. 

— Ти ото ріж свої порадички,  а нас з вірного шляху не збивай, — відмахнулася від її слів висока статна пані Червак. І відійшла від працьовитої подруги ще на кілька кроків, щоб томатні бризки не втрапили на її новенький помаранчевий костюм. 

— Не втручатися — то було б цілковите нехлюйство з нашої сторони, — відрізала пані Майорівна. Відчувався в ній досі дух екс-очільниці громади.  — Ми маємо точно з'ясувати, що там у них і як. 

— Бо ми то чекаємо на весілля, а що, як він дівчині голову дурить? — пані Червак вперлася кулаками в боки, аж щось хруснуло в кишені її толстовки. — А нехай йому! Таки вимастилася, — скрушно глянула на невеличку плямку, що розповзалася по бездоганно чистій за секунду до того помаранчевій тканині. 

— А що, як вона йому? — пані Майорівна не зважала на біду подруги, проте продовжила її припущення. — Нам свято потрібне в селі, а не втішати одну чи другого, якщо хтось когось покине. Та й коли не складеться в них — той, кому дужче болітиме, поїде ген звідси. А ми маємо дбати, щоб не втратити, а примножити людей у громаді.

— Якби то було кохання, чи вони б його ховали? — пані Лемехівна дорізала останній помідор, скинула поцяткований червоним фартук і обтерла ним руки. — Чи ви Марічку не знаєте — у неї ж завжди все напоказ! Кожну думку зі своєї ще дитячої голови, кожну незначну подію — все в Інтернет. А раніше того — все своїм подружкам розказує. 

— Е ні, вона вже зовсім не дитина, — пані Майорівну ніщо не могло спинити. — Подружки її десь до туреччинах та німеччинах роз'їхалися, а в Інтернет твій ніхто чогось дійсно особистого виставляти не буде. Та як не хочеш з нами, то вари свої томати. Бо твій старий без борщів і дня ж не проживе. 

Пані Лемехівна гмикнула, підхопила горниць й понесла до хати. А команда небайдужих сусідок, скорочена до двох, вирушила від її двору прямісінько до Левкової садиби. 

Крайня вулиця села вигиналася, наче тангенсоїда, й тягнулася від полів соняху на пагірку до сріблястої річки в низині. Попри спеку, яка геть не збиралася слабшати під вечір, пані екс-голова з пані все ще бібліотекаркою швидким кроком ішли до своєї мети. Тобто, до плакучих верб навпроти садиби Левків, за гіллям яких можна було влаштувати спостережний пункт. 

— О, що за сліпуче сяйво переді мною! — на шляху їхньому виріс широченний пан Болович. В одній руці він тримав білий футляр з доміно, та це не завадило йому обійняти по черзі обох жінок. Гральні плитки торохтіли в коробці, півні, хто його зна й чого, розкричалися чи не в кожному дворі, навіть пес Боловичів, забувши про звичні свої лінощі, гавкнув пару разів з-за паркану. Та ввесь цей звуковий гармидер не завадив чоловікові зробити ще кілька компліментів:

— Ох, Наталко, ти наче та квітка оксамитця! До чого ж личить тобі цей костюм! Тобі все личить, та в помаранчевому ти просто сяєш! А ти, Світланко, теж особливо гарна сьогодні. Куди це ви такі зібралися?

— Та годі тобі, — пані Червак вдосталь натішилася, але й на мить не забувала про головну місію цього дня. До чого й схилила розмову: — Куди — не скажемо. Краще ти нам розкажи, як депутат цієї вулиці, чи часто бачиш тут Мирона Туза?

— Ой, панянки, є мені що розказати про цього Мирона. Чи не присісти нам з цією розмовою у Лушка за столиком? Філіжанка кави чи й стаканчик сидру добре пасуватимуть до цієї розмови.

— Яка ще кава надвечір? — пані Майорівна не збиралася витрачати дорогоцінний час. — Як є що сказати, кажи тут і зараз. 

— Ох і нетерплячі, — пан Болович знов торохнув доміно, та цього разу вже не спричинив цим галасу півнів і собак. — Тоді дуже стисло: Мирон ходив до Марічки пішки, дуже тихо так ходив, по темному вже. І то прихапцем, не так щоб регулярно. Та всі однак про це звідкись знають. І ви, бачу, також. Так от, вчора він приплив човном. Отуди до верб, там вони з Левковою і зустрілися. 

— От корисне ж сказав, — схвалила інформацію пані Майорівна.

Вони з пані Червак перезирнулися і в поглядах одна одної прочитали, що треба міняти план. Засідка у вербах не годилася. 

— А ви бува не стежити за цією парочкою зібралися? — лише тепер здогадався пан Болович. — Дивіться там, ховайтесь краще, бо ще подумають, що бабай в темряві шарудить, та камінням вас закидають, — реготнув так голосно, що й у Левків могли почути.

— Сам ти, як той бабай! — огризнулася на те пані Червак. 

— Гарного тобі вечора, Миколо, — пом'якшила її випад пані Майорівна. — Успішної гри. Чи що там з доміно бажають? 

— Зробила з бідного Миколи громовідвід, — дорікнула подрузі пані екс-голова, коли вони врешті дійшли до краю вулиці. — Я теж нервую, та нам потрібно зберігати холодними і серце, і розум.

— А щоб кожна з нас така бідна була, як той Микола, — пані Червак ще не перекипіла. — Бачила його доміно? Дерево, ручна робота — таке тисяч надцять коштує. 

— То син йому привіз на вісімдесятиріччя, невже не чула? Вже майже рік як це не новина. Та й нам зосередитися треба зараз на завданні. От де тепер нам сховатись?

В надії, що сутінки вже зробили їх малопомітними, жінки стояли на схилі між річкою й садом Левків і крутили головами по сторонах. 

— Ходімо до того пня, — завжди така ошатна й поважна Світлана Майорівна ніколи ще не ховалася навпочіпки за якимись розкарячками, та сьогодні була ладна й не на таке.

— О, він якраз до води близенько. Як і помітять нас, то скажу, що водоростей прийшли навиловлювати у мій акваріум, — напарниця вигадала їм «алібі».

— Це ти добре зметикувала, — оцінила пані Майорівна. — Слухай, — вона притихла й підняла пальця догори.

Наталка Червак поглядом побігла в небо. Половинка Місяця була ще геть блідою, а от зірки сяяли все яскравіше. Від цього стояння з задертою головою в жінки трохи зповзла перука, яку вона носила навіть в таку спеку, нікому в цілому селі не зізнавшись, що відновлюється після хіміотерапії. Хай далі думають, що так часто їздила просто в гості до дочки. А тепер же її Настуня в іншій країні — туди вже не наїздишся. Вона швидко поправила накладне волосся. Не хвилювалася, чи побачить подруга — та прикипіла очима до річки.

— Вода під веслами хлюпає, точно, — прошепотіла пані Майорівна. — Ходімо в наш сховок.

Від синіх обрисів садка Левків відділилася світліша цятка. Невдовзі вона набула контурів Марічки, яка в ніжно-блакитній короткій сукенці бігла до берега. 

— Зверху застібнута під шию, а знизу — ноги голі он аж поки. Ну не парадокс? — голосно шепотіла пані Червак, стоячи на колінах й визираючи з-за пня — бо ж навпочіпки довго не висидиш.

— Мовчимо, — напарниця приклала пальця до вуст. 

Тим часом Микита вже пристав човном до невеликого дерев'яного вимостку й зійшов на берег. Марічка підлетіла до нього й огорнула блакитним вихором широких рукавів. Наобіймавшись і націлувавшись вони нарешті почали говорити, а дві поважні пані в зовсім негідних для них позах ще більше нашорошили вуха. 

— Марічко моя, не можу більше чекати. Завтра ж піду до твоїх, — достатньо голосно і палко мовив Микита. — І як скажуть, що не такий для них як зять, викраду тебе та й поїдемо десь далеко. 

Якби дві таємні спостерігачки могли бачити крізь наростаючу темінь так само чітко, як вони все чули, то розхвилювалися б від наляканого погляду Марічки. Дівчина аж слів не могла дібрати. 

— А поки скажи мені, кохана, ти за мене вийдеш? — Микита опустився на коліно й простягнув дівчині квітку водяної лілеї. На ній виблискували дві обручки.

Пані за пнем перезирнулися й схопили одна одну за руки. Важко, дуже важко було залишатися беззвучними в такий момент.

— Та звісно ж, вийду, — не мучивши хлопця довгими паузами дзвінко відповіла дівчина. — І тікати нам нікуди не треба. Батько тільки й говорить цими днями, який то гарний та успішний молодший Туз.

З квітки лілеї обручка малопомітно для наглядачок перемістилася на тонкий пальчик Марічки. А потім і вона вдягла другу Микиті. Після чого літні жінки полегшено видихнули, сіли, випроставши ноги і притулившися спинами до пня. Однак вкрай негоже було підглядати за подальшими любощами молодят. Та за все, що вони видивлялися й вислуховували до того, їм не було соромно. Мали переконатися, що все в цієї потайної парочки буде так, як годиться. І навіть якби жінкам пропонували які скарби, чи безсмертя сьогодні зранку, не відмовилися б вони від своєї таємної вечірньої місії. Бо ж хто його зна, що в тієї молоді зараз у голові. І коли вбереться туди щось не те, отруйне й руйнівне, потрібно вчасно вирвати його й викинути геть, як ту бур'янину з городу.

Коли зроблю обкладинку — додам це оповідання як окремий твір на свою сторінку. А поки нагадую про роман «Чай з Малиною», в якому також переважно літня атмосфера і теж є тимчасово таємна парочка.