Знижка до шаленої історії, та анонс!

Вітаю, любі!!!

Запрошую до знижки, до гарячої історії кохання, Аріни та Романа, "Моя шалена...".

Уривок.

— Доброго дня! Генеральний у себе. — Поцікавилася у секретарки.

— Ні, але буде через двадцять хвилин.

— Я зачекаю, тут?!! — Поцікавилася у не юної вишукано одягненої леді.

— Так, звичайно, якщо вам так буде зручно.

Присіла, одягнувши навушники, зависла в телефоні, гортаючи стрічку новин, та переписуючись з Глібом. Захопившись переписуванням нахилилася, пасма волосся закрили обличчя. Краєм ока бачила, як пройшов якийсь чоловік, і відразу до дверей директора. Різко схопилася, вийняла один навушник з вуха, й наздогнала його схопивши за рукав.

— Перепрошую, я перша до генерального, в чергу...

Оніміла коли чоловік оглянувся. — Це ж Вовков. Що він тут робить? Серце здригнулося у грудях, відпустила його рукав, але все одно наказала.

— Ставай в чергу. Я перша прийшла.

Чоловік примружившись пильно розглядав її. Від цього почувалася ніяково, стискаючи навушник у пальцях.

— Перша прийшла? — Якось не однозначно перепитав він. — Що ж ласкаво прошу, — вказав рукою на двері, а тоді звернувся до секретарки. — Вікторіє Дмитрівно, дві кави, будь ласка.

Аріна застигла, дивлячись на зведеного брата. Погляд стрибнув на табличку, на яку раніше навіть уваги не звернула. — Вовков Р. В. Зітхнула. — Дідько. — Ледь контролювала себе. — Тобто?!! Батько її підставив, виславши до цього блазня, який вже прочинив їй двері.

— Проходь, не стій. — Холодно наказав, прочинивши ширше двері.

Єдине що хотілося, це піти звідси гримнувши дверима так, щоб аж листя на деревах затремтіло. На мить закрила очі. Вовков оминувши її, увійшов в кабінет через плече без емоцій запитавши.

— Ти прийшла у справі, чи у дверях постояти?

Ковтнула ком злоби та ненависті, зиркнувши на нього роздратовано. Зведений брат тим часом повернувся й додав.

— Ти хотіла бачити генерального директора, він перед тобою. Тож слухаю.

Так і мовчала стоячи у дверях, вгамовувала дихання та емоції. — Це сон. Це не може бути реальністю.

— Дай вгадаю, ти прийшла подякувати за вчорашнє?

Історія Аріни та Романа тут...

І трохи новин, про історії жанру — міське фентезі, "Подвійні паралелі".

Анонс розділу.

Мужчина залюбки передає мені візитку, та зиркнувши у дзеркало заднього виду, цікавиться.

— Не страшно їхати у фортецю над вечір? Містом чутки різні ходять..?

— Які чутки? — насторожено і водночас зацікавлено допитуюся я.

— Що у мурах фортеці люди зникають безвісти. І той багач, що пропав, — не перший хто зник. — повідомляє мені чоловік, чим неабияк зацікавлює.

— А хто іще попав? — одразу чіпляю я за слова таксиста.

— Люди розповідають різне. Одні кажуть, що років тридцять тому у фортеці зник хлопчина — гід. Але це не доведено ніким. Хлопець був круглою сиротою, тому його ніхто особливо не шукав. Пошуміли трохи та й поліціянти справу закрили, бо хтось пустив чутку, що хлопець залишив записку в якій наче б, то поспішно виїхав за кордон. Та особисто я в це не вірю. Хлопчина не міг виїхати, бо він саме навчався. Хотів бути геологом, а тут раптом поїхав... — Чоловік зітхає, та пригальмовує на світлофорі. — Одним словом — мутна історія.

Я замислююся ще один цікавий факт, про який змовчала завідувачка. Тепер я маю повне право їй не довіряти. Вона нахабно темнить, і звісно приховує дуже багато цікавих фактів.

— А ти, красуне, чому одна? Зазвичай усі туристи парами йдуть на вечірню екскурсію. — знову зиркає у дзеркало на мене чоловік. — Старі люди кажуть, що не можна молодицям у розквіті сил, лазити підземними ходами фортеці.

— Чому? — з недовірою цікавлюся?

Подвійні паралелі...

Мирного всім дня!❤️