Тимур ліг біля мене та погладив мою щоку. Я ледь посміхнулась та накрила його руку своєю. Повіки стали досить важкими, і мені хотілось зануритися в сон. Обійняти його, сказати як кохаю та залишитися тут з ним навічно. Кохатися до без пам'яті, цілувати ці губи, поки не стане боляче та говорити. Просто говорити з ним. Тимур дивився на мене, не промовляючи ні слова. Так не хотілось залишати його, але я зобовязна. В мить біль повернувся, і кожна клітина судомно затремтіла.

— Я повинна йти! — сказала я, встаючи з ліжка.

— Куди? — Тимур насупив брови та піднявся на лікті.

— Додому! — байдуже сказала я, а всередині просто розривало від болю.

Я позбирала свої речі, прикрила ними своє тіло та зважилась поглянути в його очі.

— Тимуре, нічого не змінилось, — ледь чутно сказала я.

— Ти просто встаєш і йдеш? Але ти ж сказала, що ти моя? Нічого не розумію.

На очі навернулись сльози. Я думала витримаю цю розмову, буду стійкою, сильною, але знову піддалась слабкості. З ним я вразлива дівчинка, яка потребує захисту, і це лякає.

— А я твоя! Твоя! Вічність буду твоєю, але не можу знову пустити тебе у своє життя.

— Але ж я…. — він замовк та проковтнув ком в горлі.

— Що ти? — з надією запитала я.

“ Скажи. Скажи мені, що кохаєш мене. І все зміниться. Скажи” — подумки благала його я. — “ Скажи, поки не пізно. Поки я вразлива, поки здатна змінити своє рішення”.

Тимур знову дивився в мої очі, ніби я повинна побачити там відповідь.

— Вчиняй, як знаєш! — крізь зуби відповів він.