Ви впевнені, що знаєте людей, які живуть поряд?

Я от — ні.

До 2021 я довго жив в орендованій кімнаті в такій собі комуналці на Холодній Горі (район у Харкові, який відомий передусім наявністю в’язниці).

Я знімав аж цілу кімнату на другому поверсі старезного, більше ніж столітнього будинку, який тримав знайомий мого батька, колоритний напівросіянин-напівмолдаванин на ім’я Олексій. Років йому було 60 і робити йому було особливо нічого. Тому життя Олексія складалось із того, що вдень він їздив по місту на вєліку або копошився в себе у дворі, увечері надокучав квартирантам, а потім або пив вино власного виробництва, або пив вино власного виробництва і писав свою безкінечну книгу про життя відомих людей. Свободу його письменницької творчості забезпечували ми, квартиранти, бо грошей від нас надходило немало (мій поверх, сусіднє крило і флігель, який здавався на бакси).

Прожив я на тій «хаті» до означеного періоду більше 5 років. А перед тим ще якийсь час мешкав на тому ж другому поверсі того ж будинку, але в іншій кімнаті, коли навчався в Універі в далекі ічпортівські часи 2006–2011. Загалом років 10 буде чи, може, і більше. Звісно, людей за такий гігантський період часу змінилась просто якась неймовірна кількість, і це зазвичай були чоловіки-роботяги, які приходили пізно, смажили картоплю і рано йшли. 

Але одного разу на блоці з'явився один тип, який зовсім збив мене з пантелику. Це був, мабуть, 2018-й рік. Тип заселився в кімнату напроти і прожив там аж один день.

Здається, я вперше бачив його в четвер. Точно не пам'ятаю... Але точно вже настала осінь, початок жовтня. На вигляд той тип — звичайний роботяга  — коротка стрижка, спортивний одяг. Років йому було 25 чи щось таке. Я таких бачив десятки — типовий сезонний робітник або охоронець одного із харківських АТБ, яких у місті тоді було, мабуть, не менше мільйона. Не агресивний, але дещо гальмівний. Ну, буває. У принципі — норм.

Ми познайомились і розійшлись по своїх кімнатах. Як же його звали? Уже забув. Нехай буде Саша (чи то пак — Саня; подібні персонажі зазвичай так себе представляють). Так от, «Саня», як я сказав, прожив у тій кімнаті аж один день — наступного дня прийшов він пізно ввечері і звалився прямо біля своїх дверей-купе. Я знайшов його годині о третій ночі, прокинувшись від того, що в коридорі в таку пору горіло світло.

«Саня» лежав у дивній позі, лицем униз, на колінах, витягнувши вперед руки, неначе він починав робити вправу для розтягування м’язів спини і його раптово "розморило". Мене це не здивувало — п’ятниця, вечір, екстрапляшка чи екстразатяжка.

Але тоді все ж таки дещо збило з пантелику — навколо «тіла» були розкидані речі, і от їхнє поєднання на підлозі коридору було максимально дивним. Бо там лежали документи і пара нових кросівок. Ну документи — окей, пацан шукав щось (ключі, гаманець, ширінку, зрештою) і по дорозі викинув всі речі (які, за дивним збігом, обставин виявились різними дипломами, довідками і паспортом без суперобкладинки).

Але кросівки? Вот?

Я глянув на ноги потерпілого і з подивом помітив, що він був взутий (чорні ботинки зі шматками вже засохлої грязюки - типова ознака осені, що набирала оберти).

І я задумався: навіщо «Саня» розкидав документи? звідки в нього кросівки? і чого це все, бляха-муха, лежить тут, у коридорі?

Тоді я ні до чого так і не додумався. Легенько потормосивши того чувака і виявивши, що він живий, я пішов до себе досипати. Уранці в коридорі ні «тіла», ні документів уже не було. Кімната напроти була зачинена — на ній звично висів китайський замок.

А пара кросівок стояла на одній із газових конфорок…

І от я знову  задумався: отже, він, «Саша», прийшов до тями, зібрав документи і кудись гайнув, перед тим поставивши кросівки на плиту? Навіщо? Сушив чи хотів приготувати? Що взагалі відбувається?

Більше я того типа більше ніколи не бачив. Кросівки, які я поставив біля його кімнати, зникли за пару днів. Сумніваюсь, що то власник по них повернувся, мабуть, їх забрав хтось із квартирантів — на моєму блоці ще жив один персонаж, під назвою Артур, алкоголік із глибоким алкоголічним древом, звісно, хронічно безробітний. Він найбільше часу проводив на блоці чи шастав у двір чи в інший корпус, де клянчив у всіх гроші і «чистив» холодильники. Гм… Ще те взуття могло поповнити особисту колекцію когось із жильців з іншого крила, до якого вели масивні двері в кінці коридору. Тут ніяких таємниць не було, на відміну від тієї картини, яку я бачив о третій ночі.

І я потім довго міркував: що, хто, навіщо? А потім взагалі мене почала відвідувати одна доволі божевільна думка: а чи був «Саня» взагалі? Чи не став він результатом якогось «короткого замикання» в моїй письменницькій голові? Бо настільки ірреальним і нелогічним був описаний вище випадок.

Щось подібне, мабуть, відчув і Вадим, герой мого оповідання «Дуже близькі контакти максимального ступеня». Одного літнього ранку він, разом з однокласником і старим другом Гришкою на прізвисько «Мациклєт» вирушили до Гришкиного сусіда, дядька Василя, аби взяти в нього човна і покататись у плавнях.

День обіцяв бути цікавим, а став ще цікавішим! Дядько Василь виявився незвичайним сільським дядьком, і якби про нього дізнався уряд, то село Яблунівка, де жили хлопці, оточили б кількома кільцями охорони. На наших героїв чекає ряд фантастичних пригод у найкращих традиціях «Марвел», де будуть задіяні вони самі, дядько (який не дядько), величезний і дуже злий пес (він стане ще більшим і ще злішим), а також «ботанік» зі школи та трудовик, який всіх врятує.

Твір легкий, невеликий, захоплюючий, і має сподобатись любителям сільської прози, фантастики та супергероїки! Оповідання є частиною збірки «Останній яблунівський тиранозавр».

Запрошую до читання і підписуйтесь на мою сторінку, де на вас чекають подібні історії, а також інші оповідки в жанрах пригоди, гумор, фантастика і містика!