Тизер - 8 до книги "Коханка диявола"

Привіт! Публікація книги "Коханка диявола" підходить до завершення. Залишилося лише декілька глав, і зараз у сюжеті відбуваються найекстремальніші миті для Алісії, яка прийняла рішення віддати коханого спільному ворогу. Розумію, що її рішення могло викликати дисонанс у багатьох читачів, але, по-перше, не люблю, коли у книзі все передбачливо, а по-друге, Алісія керувалася логікою, а не дурним серцем, яке закохалося у вбивцю. Все-таки Едуардо зовсім не беззахисний, а ще його підтримує мафіозник Альберт, а от Ліліан, яку вирішила врятувати наша героїня, не мала шансу втекти від Гранда. 

Зізнаюся, довго думала, кого врятувала б я, якби опинилась на місці Алісії, і прийшла до рішення, що вчинилась б інакше, аніж вона, хоча й це не мудро. А щодо Вас? 

Тизер

Читати всю книгу - тут!

Одна з наймоторошніших сцен книги:

Приречено ступаю вперед з міцно стиснутими зубами. На серці щемить. Погляд направлений далеко попереду, до будинку, де чахнуть після “ласок” гостей танцівниці. І не можу не думати про те, що могла б бути серед них. 

Пронизує дивне відчуття, що не належу собі ні тілом, ні душею. По-перше, на мені досі яскраве вбрання, яке все одно не допомогло удати Мадонну, та підбори, на яких ледь йду, а по-друге, веду чоловіка, якого кохаю до засідки, чим нарікаю його на незворотне. Ніколи не подумала б, що здатна так вчинити, але хіба можу інакше? Він – вбивця, який може за себе постояти, ще й заручений підтримкою мафіозника. У той час як Лілі – беззахисна жертва обставин. У неї немає шансів врятуватись. Жодних!

– Ти запитувала, що відчуваю, коли відбираю життя, – хрипко лунає за моєю спиною голос Еда. Слухаю, але не повертаючись. Втім, сповільнюю ходу, щоб все ж нічого не пропустити. – Кожного разу здається, що вмирає частинка мене. А ще ти питала, чи не переслідують ночами тіні, і я сказав, що ні, хоча це не так. Вони інколи приходять у сновидіннях. Але це найменше, на що вони здатні, якщо порівнювати з тим, як переслідував їх я і відбирав життя. До речі, майже кожного разу вбивство відбувалося в лісі, де тихо, безлюдно, як от зараз. 

Підіймаю очі до скронь високих дерев з голими стовбурами. Подумки занурююся у ймовірний сценарій того, як все могло бути. От тільки не очима Еда, а очима жертви, і, зрештою, від бентеги пересихає у горлі. Вітер у цей час стає холоднішим і пронизливішим, ніж здавалося раніше, від цього вигадані картини стають ще понурішими. Ще й ввижається, що далині, поміж дерев, хтось чатує. Але це лише вибрики фантазії, які спровоковані втомою.

У цей час Едуардо продовжує говорити захриплим голосом, повільно, вдумливо, немов з насолодою:

– Знайти привід вивести сюди жінку було легше, аніж притягнути чоловіка. І це тому що з усіма жінками я вступав у стосунки, спав і удавав закоханість, на яку апріорі не здатний. Тож моя з ними поїздка у ліс видавалася лише прогулянкою закоханих, і доки не заходили у гущавину дійсно так могло здаватися. А далі я поступово відставав. Не знаю, чому подобається пильно спостерігати за жертвою перед тим, як випустити з неї дух, але так було завжди, – зізнається Ед, від чого в мені все терпне. 

Помічаю, що ще й починає трусити. Не від лісової прохолоди, ні. Мене пронизує страх, з яким обіцяла собі боротися. З'являється враження, що щось йде шкереберть навіть більше, ніж здавалося до цього. І після каяття Еда мені стає неабияк лячно йти попереду нього. Хочеться щодуху кинутись вперед і бігти світ за очі, аби якнайдалі від усього того, що гнітить і лякає. І він нього… Вже й не розумію, як могла закохатися. Наче біс поплутав!

– В якусь мить вони відчували або ніж, що спирається у спину, або пістолет, – тим часом продовжує Едуардо. Господи, для чого він це робить? Не хочу знати деталей. Мені вистачило! – Розуміючи, що відбувається, дехто намагався кричати, що лише дратувало мене, чи брехати, що вже викликали поліцію, а я ненавиджу брехню, Алісіє. Вона провокує жорстокість. Тож кожного разу за це лише більші тортури чекали на жертву перед тим, як серце зупинялося. 

Декілька метрів перед шлагбаумом. Ще лише трохи до місця зустрічі. Щиро сподіваюся, що Гранд хоча б не змусить чекати – і все швидко закінчиться. Тепер достеменно впевнена, що зробила правильний вибір. Людина, яка чинила такі жахливі речі, не заслуговує на життя. 

Сльози малюють доріжки. Виривається схлипування. Плачу і від жалю до тих, хто відчув на собі жорстокість Еда, і від розчарування у ньому, і від того страху, який не здатна пересилити. Я – слабка, так. Зізнаюся у цьому. А ще надто сентиментальна. Попри те, що Ед заслуговує кари, впевнена, сумління щодо мого вибору довго не даватиме спокою, адже кохаю…

Раптом у мою спину щось впирається. Пістолет. І це змушує зупинитись. Відчуваю його не лише спиною, а наче й усім тілом. Ноги ледь тримають, свідомо перестаю дихати. Лише сльози бризкають сильніше – і виривається нове схлипування.

– Алісіє, чому ти так зі мною вчинила? – суворо питає Едуардо.

Мовчу. Хочу сказати, що він і не такого заслуговує, але не здатна промовити й слова, бо розумію, що мої емоції стануть ще більш нестримні. А якщо це мої останні миті життя я не хочу виглядати жалюгідно. Тому підіймаю підборіддя й заплющую очі, занурившись у моторошну темряву. Підозрюю, що з неї можу не повернутися, залишусь у пітьмі навічно.

Чекатиму на сторінках

Ваша Кейт❤️