Рецензія на роман Ріни Март 

КОЗАЦЬКА ДОБА: ЛЬОДОВА ПАСТКА БОГУНА 

Цей роман я обрала для рецензування на МАРАФОНІ Тетяни Гищак відразу з двох причин.  По-перше тому що авторка представила якісний текст, який можна читати і аналізувати, не наштовхуючись на нескінченні помилки. Для мене це дуже важливо. По-друге,  історичний роман це один з моїх улюблених жанрів. 

Перед нами історичний роман, присвячений визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького - тема цікава в будь який час, а зараз до того ще й дуже актуальна.

З головним героєм, полковником Іваном Богуном, ми знайомимося у важливий момент його життя - батько Хмель, ображений поляками, піднімає вільне козацтво на прю. Його підримує майже вся Україна -  і селяни і городяни. Реєстровому козаку Богуну необхідно зробити вибір - перейти на сторону Хмельницького, чи продовжувати служити польській шляхті. Рішення Богуна однозначне - він та його побратими - з українським народом. Заради майбутнього України він покидає  рідний дім і кохану дружину  і вирушає на війну. Але доля - пані примхлива, невідомо що і коли тобі підкине, чим надумає спокусити. От і зустрічає загін Богуна в лісі карету, що зупинили розбійники, а в кареті знаходять панночку. І не просту, а княжого роду, Маріанну, дочку Яреми Вишневецького. Нападників розгромлено в лічені хвилини, от тільки сталося з Богуном в тому лісі справжнє лихо - побачивши Марі, в момент забув він свою Ганну, доньку коваля, і потонув  в синіх очах польської княжни. Та й панна не залишилася байдужою до козацьких принад. А далі на читача очікує  історія забороненого кохання, яка  розвивається на тлі воєнної кампанії. 

Книга захоплююча, обидві сюжетні лінії цікаві. Персонажі, як головні, так і другорядні, об’ємні, яскраві, живі. Козаки, зокрема Богун, і Тетеря виглядають надзвичайно правдиво. А Ганна взагалі іншою і не уявляється. 

Читала я книгу з величезним задоволенням. Деякий сумнів у мене викликали лише кілька моментів пов’язаних з Маріанною. В чому він полягає, поясню. 

Напружило мене те, що оселившись у Вінниці, Марі прославилася як лікарка. Я не стверджую, що вона не могла лікувати, у неї була чудова домашня освіта і досвід роботи зі знедоленими, але навряд чи в ті часи її стали б називати лікаркою. Звання лікаря передбачало наявність диплому, а вчитися в університеті мали право лише чоловіки. Те, що лікарем може бути жінка, нікому тоді і на думку не спадало.  Краще було б назвати її знахаркою, шептухою, травницею, це більше відповідало б тогочасним реаліям. 

Ще не зовсім зрозумілим видався мені епізод з листом від Яреми Вишневецького. Маю сумнів, що князь, чи його зять стали б повідомляти своєму найлютішому ворогу про стан княжни. А ще незрозуміло яким чином Ганна змогла прочитати того листа, якщо була неписьменною. Та й не українською там, напевно, писано було. Відомо, що аж до середини 18 століття листи в Україні писали польською.

***

Написано роман хорошою мовою, з використанням слів і виразів, притаманних часу оповіді. Читалося швидко. Навіть важкі батальні сцени, насичені подробицями, сприймалися доволі легко. Повністю уникнути помилок автору не вдалося, та це й неможливо, хоча мушу відмітити - їх дійсно в тексті небагато. В основному це одруківки, хоча і русизми подекуди трапляються. В подальшому я вкажу на деякі з помічених мовних негараздів, щоб Ріні Март було легше орієнтуватися якщо вона побажає їх виправити, але спочатку хочу зупинитися на помилках іншого роду.

Всім відомо, що для історичного роману подробиці мають величезне значення, саме вони створюють ілюзію переносу у минуле. І як же прикро буває виявляти неточності, зустрічати в книзі речі, яких в ті часи ще не було, чути від героїв сучасні слова або читати порівняння не притаманні тому суспільству або часу. 

Так я звернула увагу на епізод де пані Варшицька стоїть біля карети з парасолькою в руках, маючи намір оборонятися нею від розбійників. От тільки дія відбувається  у 1647 році, а першу парасольку, що мала здатність складатися, створили у 1715. До того часу зонтики були не розкладними. Погодьтеся, подібний  аксесуар важко використовувати як зброю. Та й навряд чи пані у вересні місяці їхала під парасолькою в кареті, адже призначалися зонтики в ті часи виключно від сонця. Від дощу використовувати їх навчилися  пізніше.

Ще зацікавив мене момент, коли Тетеря каже, Богуну, що він схожий на кнура у брачний період. Відомо, що багато козаків були людьми  освіченими, і добре зналися на сільському господарстві. Отже про шлюбний період у тварин могли чувати, от тільки називали його по народному - гоном. До того ж їм було точно відомо, що свиням  гон не притаманний, вони розмножуються в будь яку пору року. Якщо вже порівнювати Богуна в цьому плані з твариною, то краще з бараном. Це не менш образливо і більше відповідає дійсності, бо у овець гон є, вони розмножуються суто по графіку. 

Коли Марі їде на верхову прогулянку під Лубнами, навколишній пейзаж нагадує їй володіння Снігової королеви. Треба відзначити що казка “Снігова королева” була написана на двісті років пізніше.

Також звернув на себе увагу опис природи у тій же сцені:  “Сонце ще по-зимовому нависало над головою у важкому свинцевому небі, його промені весело скакали з дороги на кущі…” Наступне речення: “Стояв похмурий ранок.” Та якщо сонце на повну сяє в зеніті, про який ранок або важке свинцеве небо йдеться?  А якщо ранок похмурий, то яке сонце?

Гадаю автору варто звернути увагу і на таке речення: “Лише здалеку глядів як мавка, ніжними руками п’є воду під час нетривалої зупинки”. Пояснювати, що будь-яка істота п’є воду ротом напевно зайве, тож речення треба переписати, щоб не виглядало  як щось новітнє у фізіології. 

Мова у козаків колоритна, тут авторка постаралася і використала багато застарілих слів, що можна тільки вітати, от тільки подекуди все одно пробивається у героїв російсько-український суржик. Я в жодному разі не стверджую, що козаки в ті часи розмовляли літературною мовою, але суржик їхній був швидше польсько-українським, з незначним домішком російських, турецьких та татарських слів.

Битва при Жовтих Водах викликає багато запитань. Автор пише, що табори супротивників стояли по різні боки річки, Вікіпедія стверджує, що  Потоцький перейшов Жовту і стояв по той же бік, що і козаки, у Вікі наведена навіть схема розташування таборів. 

Військо Барабаша спускалося на чайках по Дніпру, Хмельницький перестрів їйого на березі і вмовив реєстрових козаків пристати до його армії. Далі автор описує як здивувався Потоцький, коли очікуване ним військо оминуло його табір, а на першій чайці він побачив Січові хоругви. Але як ті чайки опинилися в річці Жовтій, якщо вона жодним чином не стикається з Дніпром, а натомість є притоком Інгульця? До речі, зараз Жовта аж ніяк не судоходна річка, як було раніше, сказати не можу, але якщо її запросто можна було перейти,  то навряд чи вона була глибокою. І ще одне: як козаки примудрилися перекопати доступ полякам до води, якщо за версією автора, ті стояли на березі річки?

Також мені незрозуміло чому автор називає татарських вершників косоокими. Адже кримські татари навіть не вузькоглазі. Вони  належать до європеоїдної раси.

І ще один момент звернув на себе увагу. Цього разу топонімічний. Вишнівець (це сучасна назва) - селище в Тернопільській області, колишня вотчина Яреми Вишневецького, чий замок було зруйновано козаками в 1648 році. До 1939 року це селище називалося Вишневець, а не Вишнівці, як неодноразово вказує автор.

Одруківки, що не мають великого значення  я не виписувала, бо це не задача рецензента. Зауважу лише кілька, важливих з мого погляду:

• “Запоріжську Січ” на першій сторінці варто виправити на “Запорізьку”; 
• “осині очі” стосовно Марі. Напевно мають бути “сині”?
• “Прийде ще на нашу юлицю празник”. Напевно “вулицю”?

Із русизмів зачепило:

• брачний період - шлюбний, але все ж таки краще гон;
• постельні утіхи - постільні розваги, любощі;
• кілька неділь в сенсі кілька тижнів;
• хворала - хворіла;
• турецькі коври - килими;
• жіночі юбки. Напевно спідниці, якщо це стосується шляхетних пані. А от народний український одяг спідниць ще тоді не знав, вони увійшли в побут лише в 19 столітті. Юпкою же (не юбкою!) звався тоді та й понині  зветься плечовий жіночий одяг, така собі широка безрукавка. 

Ще з помилок я помітила тавтологію по змісту, коли вже відомий  факт з життя персонажу повторюється другий, а то і третій раз. Зустрічається це кілька разів, переважно на початку книги.

Ще раз зауважу, що для такого великого роману помилок зовсім не багато, більшість з них виправити не важко, а ті, що вже вплинули на сюжет, просто варто врахувати і в майбутньому продумувати подробиці краще.

Ідею історичного роману інколи буває дуже важко визначити, адже скільки є письменників стільки може бути і трактувань одних і тих самих подій. Ріна Март не перша, хто звернувся в своїй творчості до визвольної війни під проводом  Богдана Хмельницького. Перший український історичний роман - “Чорна Рада” Пантелеймона Куліша присвячена саме цим буремним подіям.  Також цю тему, але зі своєї, польської, дзвіниці розглядали Генрік Сенкевич у романі “Вогнем і мечем” і Єжи Гоффман у однойменному фільмі. У Сенкевича Богун (там його звали Юрко) далеко не найпозитивніший персонаж, до того ж не надто історично правдивий. Гофман додав йому трохи симпатій глядачів, але не історичної достовірності. Так от, ідею твору Ріни Март я вбачаю не лише в популяризації української історії, а й у реабілітації образу козацького полковника.  Авторка постаралася відобразити Івана Богуна якомога правдивіше, з усіма його принадами та недоліками. На мою думку, їй це вдалося.

Отже роблю висновок: дебют у Ріни Март вийшов цілком вдалим. Я з задоволенням порадила цей роман своїм підписникам, та й взагалі рекомендую  прочитати його усім, хто бажає доторкнутися до історії нашої Батьківщини. Сама я, аналізуючи цей твір, переконалась ще раз - історичні події мають здатність повторюватися. Знову наш народ б’ється  з загарбниками за своє визволення. Сподіваюсь цього разу перемога буде остаточною.

Бажаю Ріні Март подальших успіхів у творчості і чекаю на продовження історії Івана Богуна.