Привіт вам. Не хотіла писати відразу, але...з останніми подіями в Харкові,  згадалося. Ніколи не була прибічником друкованих книг, але...щиро шкода, що помирають на війні навіть книжки. За епіцентр навіть не говоритиму, бо це не вкладається в голові. Сподіваюся, всі сім'ї знайдуть своїх рідних. 

Знаю, що в мене є читачі з Харкова та Харківської області. Тому... бережіть себе, добре? Сподіваюся ви всі цілі. Пишіть, якщо вам треба з кимось поговорити. 
 

Дивно, але я довгий час не задумувалася про війну, яка велась у Флеймсі. Вона видавалася мені далекою, нереальною, чужою. Хоча я й сама не раз бувала і Інсейні й потрапляла під обстріли та бачила їх своїми очима. Але це було досить швидко і мене напряму не стосувалося. Я просто перечікувала неприємності, сідала на мітлу й летіла далі працювати. Бо війна війною, а жити на щось треба було.

Тепер же, просидівши цілу ніч над блакитним багаттям і мало не згорівши заживо, я відчула, як існували небесні фенікси весь цей час. Як вони втрачали свої домівки за кілька годин і дивилися як з-під них витягували їх рідних. Як вони засовували пальці в це згарище і питали в неба чи зміг хтось витримати це. Як вони зрештою ступали по ньому босими ногами і шли розкопувати завали, аби знайти відповіді. Тільки я це робила вперше, а вони це робили вже десять років.

Телеграм
Тік ток
Інстаграм