Чому їй доведеться залізти у домовину?

Привіт. Якщо полюбляєте гостросюжетні історії, запрошую до своєї книги на передплаті, у якій фігурують такі-от жанри як детектив, трилер та еротика. Безсумнівно, цю нетипову історію кохання запам'ятаєте надовго. А відповідь на питання з заголовка можна прочитати в уривку нижче.

Тисніть на цей арт, щоб додати книгу до бібліотеки:

Уривок:

– Я допоможу тобі втекти, як і обіцяв, Алісіє. Сьогодні. Вже, – з понурив виглядом каже Едуардо.

– Тоді чому зважаєш?

– Спочатку маю тобі дещо сказали.

– Еде, мені від твоїх зізнань вже голова обертом. Можливо, це почекає? – питаю нервовим голосом і торкаюся скронь, у яких тисне від напруги.

– Не впевнений, що тобі сподобається місце, в якому доведеться тебе донести до автівки. 

Цокаю язиком й закочую очі. Досі не розумію, чому втрачаємо час – і це викликає роздратування.

– Еде, це мене турбує найменше, повір. Просто забери мені звідси якнайшвидше.

– І все ж… – він морщить носа. 

– Господи, скажи вже! У коробці? Валізі?

Він хмикає смішком – і один кутик вуст саркастично смикається доверху. 

– Ні. У диявола були свої ритуали й вподобання. Загалом, він сам завжди клав свою жертву у домовину.

З жахом витріщаюся на Едуардо. Від слова “домовина” взагалі хитнуло, бо на мить ослабли ноги. Мені ж не здалося, що він це сказав?

– Тобто… мені дійсно доведеться лягти у..? – ледь вичавлюю, але доказати навіть не вдається – голос ломається.

Едуардо підходить до мене й хоче втішити, навіть підіймає руки, щоб поставити їх на мої плечі, притягнути до себе, але не робить цього. Знову опускає по швах. 

– Алісіє, може здатись, що я знущаюсь з тебе. Повір, я дійсно зайраз почуваюся монстром, але інакше тебе звідси витягти буде надто ризиковано. Ми на об’єкті, де є озброєні люди “барона”, і якщо не дотримуватимемося принципів диявола, обоє постраждаємо. Всі мають вірити, що я той самий вбивця, і що сьогодні нарешті покінчив з тобою. Все має виглядати правдиво. Розумієш?

Едуардо відчиняє двері й нахиляється. За ручку затягує до підвальної кімнатки домовину, від вигляду якої обхоплює морок. Сльози течуть мимовільно. Прудко витираю їх пальцями, але цей потік нескінченно продовжує литися, хай би як не брала себе в руки. Не можу змиритись з думкою, що треба лягти в цю домовину. Це вже занадто. Я і без того на межі, а обставини все більше затягують у страхітливу непросвітну безодню.

Зустрінемося на сторінках книги, а також вітаю зі святами. Усіх благ та смачної ПАСКИ!

Ваша Кейт❤️