Загальне враження про оповідання Віки Лукашук "Почувши Щедрика" https://booknet.ua/book/pochuvshi-shchedrika-b423035 можу описати такою фразою «Гарна спроба сказати про важливе».

Взяла це оповідання на марафоні https://booknet.ua/out?url=https://booknet.ua/blogs/post/363457 за вибір теми. Дівчина втратила коханого на російсько-українській війні, проте залишилася вірною його бажанню — навчитися грати на скрипці. І це вберегло життя багатьом.

Вибраний формат казки, він майже вдало показаний. Чому майже? Бо оповідання не містить казкових атрибутів. Таким атрибутом могла би стати сама скрипка: «Скрипка грає, серце крає, ворог кров’ю стікає» (це я так собі фантазую за мотивами твору і несе мене у цих фантазіях ген далеко, дякуючи автору). Біль втрати перетворюється на магічну музику, яка здатна згубити ворогів.

Насправді, то тільки у моїх фантазіях струни ріжуть серця ворогів безконтактним способом (яка смачненька кривавенька фантазія, еге ж?), бо оповідання зовсім не криваве.

А автор молодець вже тільки за те, що мислить не шаблонно. А це багато чого коштує в літературному світі.