Плаче Львів і плаче Київ

Саме так я назвала сьогоднішню частинку другого розділу свого воєнного роману "Живі?!". Чому саме так? Зараз розкажу, але перед тим хочу зацитувати свій автоський вірш-присвяту. Спробуйте дочитати до кінця, але прошу, не плачте, або все ж таки краще візьміть серветки, якщо вирішите читати цей допис.

"Лист до матері"

Привіт, матусю! Я поруч, ти віриш?
Це все лиш завдяки твоїм молитвам.
Мені Янгол шепоче на вухо вірш,
А я своє життя дарую словам...

Мамо, я так сумую за тобою!
За вечорами з бабусею, дідом...
Іще одна мить і знову до бою...
Іду вперед, а мій Янгол слідом...

Ма! Ти просила, благала не йди.
А я не послухав, бо дуже люблю.
Війна лишає болючі сліди...
Та знай, я від свого не відступлю...

Мене так кликав сталевий Азов
І я зав'язав свої зручні берці.
У моїй крові тече його зов,
Відбиваючи мелодію серця...

Уже давно не вірю в гороскопи,
Ніхто б збрехати так впевнено не зміг.
Я знову веду облік зірок в окопі,
Та чомусь не відчуваю рук і ніг...

Тіло холоне, серце ще гаряче...
Я чую вибухи і запах диму...
Чому сьогодні небо не заплаче,
Щоб ця земля була неопалима?

Мамо! Клятий фосфор у повітрі...
Сковує кожне наступне дихання.
Мамо! Там побратим..., я мушу бігти...
Не лякайся, це смс, мабуть, останнє.

Матусю! Ти чуєш? Нікому не вір!
Чекай мене, мамо, на світанні.
Як землю накриють тумани зневір,
Я хочу бути твоїм пориванням...

Мила моя! Чекай, я живий...
Дуже хочу тебе обійняти.
Ще не згас мій дух бойовий.
За те, що люблю я буду стояти...

Рідненька, покидати тебе не гріх.
Між нами тільки Янгол і дорога.
Мені б іще раз ступити на поріг,
Знявши цю форму після перемоги.

Голубко моя! Ти не плач, не журись.
Рани ці перев'яжуть чистим бинтом.
Ти за мене так тихенько помолись,
Я буду за спиною, хоч не фантом...

А знаєш, матусю, я вже загинув...
До останнього тримав цю фортецю.
Ти прости мені за те, що покинув
Одну з розбитим на уламки серцем.

Мила, не тужи так. Голубко, не плач...
Знаєш як боліла мені країна?
Лише за те, що не простився, пробач...
І  що родинне всихає коріння...

Пробач, мамо, що тебе не побачу,
Твої долоні у руки не візьму.
За тобою дощем з неба заплачу,
І теплим вітром тебе обійму...

Пробач мені, що послухать не зможу
Ту колискову, що в дитинстві любив.
Як же болить під лівим ребром, Боже!
Пробач, що так рано життя загубив...

Пробач, мамо, що всі мають онуків.
Я йшов воювати за їх долю.
На жаль, нас спіткала гірка розлука...
Я один з тих, хто заплатив за волю...

Пробач мені, моя кохана нене!
Відтепер прокладатиму шлях тобі,
Берегтиму, як ти берегла мене...
Не твоя вина, що я у боротьбі...

Пробач мені мої кроваві сльози...
Прости, що не відчиню уже двері...
І не поставлю три крапки у прозі...
Байдуже - у ворді, на папері...

Чекай мене, мамо, лиш чекай...
Я здолаю ці кілометри доріг.
Прошу тебе, рідна, не відпускай,
Дозволь ще раз стати на твій поріг...

А для мене кожна мить несе кінець...
Дивитися в очі смерті звикаєш...
Усе смертельне - і фосфор, і свинець...
Лікує думка про те, що чекаєш...

У тебе, в тилу, поки спокійно,
А отже день прожив я недаремно.
Тобі зі мною було надійно,
Поки я оберігав тебе ревно...

Ця військова форма - друга шкіра,
Хоч кров із неї вже не відіпрати.
Не зашити навколо серця діри,
Навіть якщо й нитку підбирати...

Я не думав, що вона буде в моді,
Що з неї не змити запах війни...
Що у ній радітиму свободі...
Та на жаль, на дні холодної труни...

Матусю! Знаєш, мене більше нема?
Та в твоєму серці я ще досі є...
Ти так ніжно словами обійма,
У холодному тілі серце моє...

Просто мене вже нема і це є факт.
Я не скінчив, мені є що сказати...
Просто прийми те, що сталося так...
Життя таке, що ніяк в нім без втрати...

Повертаюся з друзями додому...
Стрічай мене, мамо, біля воріт...
Я бачу твої сльози, біль і втому...
Прости, що востаннє стану на поріг...

Повертаюся додому незламним
І квітами устелюють асфальти...
Той бій для мене був останнім...
І відтепер я на всіх перших шпальтах...

Кудись сьогодні вітер поспішає...
І плаче небо солоними слізьми...
Чому ж навколо плач не затихає?
І так важко розлучатися з людьми?

У моєму серці ще кричить життя,
Хоч за душею не лишилось болю...
Кожне моє слово, як рідне дитя,
Що так любить пошрамовану волю...

Ти перед Богом впала на коліна,
А я давно вже поруч із ним стою...
Хай пам'ята мене Україна,
А я буду тут, у небеснім строю...

08./09.08.2023 р.

(Вірш захищений авторським правом)

Дуже важко було писати сьогоднішню проду (в емоційному плані). Якщо ви сентиментальна і чуттєва людина і надумаєте читати, запасіться серветками. Я теж плакала, коли це писала. Бачивши ці трагедії в реальності, писала все як є, без фальшу, з емоціями.

У серпні минулого року, захищаючи Фортецю-Бахмут загинув мій 31-річний земляк Ференц Ігор Володимирович  (якого знала особисто). Я довго не вірила в це, адже ще 2 місяці до того приблизно я його бачила і віталася з ним... Він єдиний син у своїх батьків і не залишив по собі дітей. Це дуже важко пережити для його батьків і бабусі з дідусем. У останню путь його провели дуже багато людей, я була серед них... Мені було дуже важко це сприймати. Я не надто добре його знала, але декілька днів підряд мені було дуже сумно. Ці свої почуття я перемістила у вірш, який ви прочитали вище. Я не часто пишу поезії від імені хлопця чи чоловіка, але це виняток. Я не знаю до кінця, який біль відчуває мама. А справа в тім, що я ще не є нею, мені лише 20, а тому, на даний момент я можу відчувати і передавати у своїй поезії почуття, які відчувають діти до своїх батьків, навіть якщо вони вже дуже дорослі. Мати героя побачила мою поезію і поширила на своїй сторінці у фейсбуці...

До речі, тоді падав дощ. "За найкращими людьми плаче навіть небо..."

Сьогодні мала змогу прогулятися Майданом Незалежності і побачила сотні прапорців та портретів наших полеглих героїв, і навіть іноземців. Бачила сьогодні й одного молодого військового, що присів навколішки поруч з портретом свого побратима і зажурено роздумував над життям... Дуже важко це все бачити і відчувати... До чого я це все пишу? Не знаю. Мабуть, просто хочу нагадати, щоб ми по можливості максимально підтримували наших воїнів ЗСУ та їхні родини.

Обіцяю, завтра сліз буде ставати по-троху менше. Адже життя продовжується. Юля і Марк обіцяють взяти себе в руки. До речі, довго думала над назвою цієї частинки розділу. "Плаче Львів і плаче Київ" - саме так назвала, згадавши, про той день, коли за моїм земляком "плакало небо". Не знаю яка погода була у Львові сьогодні, але у нас, у Києві, дощило.