– Власто, я маю, мушу тобі це сказати, пробач – Данило рахується зниклим безвісти…, – мовчазна тривала пауза відразу запановує в слухавці. А я не можу стримати потоку сліз та надривного судомного схлипування, яке накриває мене наростаючою нестримною хвилею відчаю й безвиході. Єдине нереалістичне бажання тугою і болем дятлить голову – повернути час назад та зупинити на тій позначці, коли ми ще разом – розриває душу диким розпачем безнадійності й незворотності того, що сталося. І моя душа  не в силі це прийняти, а розум – осмислити. Мовчу і плачу, а Макбет намагається  хоч якось заспокоїти мене словами єдино можливої в цей момент розради. Та я достеменно знаю, що його слова нічого вже не виправлять. – Поки що ми більше нічого не знаємо. Робляться всі необхідні запобіжні заходи, аби отримати більше інформації. Є висока ймовірність, що Данило потрапив у полон або поранений… Його група в повному складі не повернулася з завдання й не виходить на зв'язок. Наразі ми не можемо відправитися на пошуки. Там безбожно фігачить арта. Вибач, мушу перериватися.