Мій відгук на книгу "Частоти душі" Тетяни Гищак

Вперше пишу повноцінну рецензію на марафоні Тетяни Гищак – до речі, дяка Єві Ромик за її пізнавальний блог) Деякий час відточувала текст, аби не скотитися у спойлери та інше неподобство, тож не судіть суворо)

Прочитала книгу Тетяни Гищак "Частоти душі". Анотація добре передає зміст твору. Початок книги відразу занурює у рутинну роботу підрозділу інституту – нехай і робота не зовсім звична, але чимала кількість спеціальних термінів надає опису професійного вигляду, що не може не здаватися, що це цілком  може десь відбуватися насправді. Герої здаються досить типовими – ось вам і "навіжений вчений" Марк Швецов, і його відданий помічник, і керівник відділення Богдан Любомирович, який і водночас намагається контролювати те, що відбувається, чим не завжди задоволений, але й "прикриває" прикрі помилки, і, звісно, заздрісний заступник директора, якого з дещо незрозумілим наголосом постійно називають на ім'я, немов це має читачеві про щось говорити:) Та чим далі, тим ширший, глобальніший сенс набуває твір, змушує замислитися – то є люди, що призначені одне для одного, треба лише їх знайти? 

Головний герой Марк щиро переймається людьми, що мимоволі опинилися у ролі його піддослідних – мимоволі, бо це так звані "коматозники" – надважкі пацієнти, які, мають мізерний шанс повернутися до звичного життя. Його сумніви щодо того, чи має він право впливати на їхні долі своїми експериментами, відображені природньо. За межами інституту Марк веде позірно тихе та пересічне існування – аж поки його спокій не порушує поява загадкових переслідувачів. Хто вони? Чого хочуть від Швецова і наскільки це пов'язане з його дедалі сміливішими дослідами?

 Та не науковцями самими – безліч історій, сумних, поєтичних та неоднозначних, як саме життя, розгортається перед очима. Цікава лінія Дмитра і Машеньки – зважаючи на те, що сталося з дівчиною, в мене були певні підозри щодо того, чому Дмитро намагався накласти на себе руки. Поранений боєць Єгор, його дружина, яка за повсякденними клопотами, здається, забула щось надважливе, скромна постійна відвідувачка та... тушкованка, яка виявилася, як не дивно, найціннішим  спогадом пораненого – певно, річ не лише у цій страві, але й в особі, що з нею пов'язана – що, сама того не знаючи, вона значить для Єгора набагато більше, аніж сама думає.

 Загалом склалося таке враження, що авторку трохи втомив власний текст – є деяка незавершеність, особисто мені бракувало ємоцій, на відміну від її ж чудових, я б назвала їх – "містично-життєвими" – оповідань, таких як "М'ясо" або "Гостя".

Мова як зазвичай гарна, хоч і зустрічаються подекуди, вкрай рідко, росіянизми – наприклад, слово "вірно" українською не вживається у сенсі "правильно", у фразі "зібрати думки воєдино" доречніше було б вжити слово "докупи". З імен мене напружував хіба помічник Паша – у даному випадку краще було б Павло ачи Павлусь – не скажу про героїню Машеньку, яка українською, звісно ж, Марійка – бо це якраз домашне ім'я, тут вже хоч Машенька, хоч Мері) 

Рекомендувала б цей невеликий – 12 розділів та 69 сторінок – твір поціновувачам жанру наукової фантастики та усім, хто полюбляє знаходити незвичне у буденному, дивитися на загальновідоме з іншого боку.