Поки перечитую стару книгу, яку невдовзі озвучать, трохи накидаю вам цитат з неї. Можливо вам теж сподобається. 

— Якщо ти так не любиш елійців, то давай. Бий. Я навіть не кліпну, — міцний чоловік, вищий за мене на голову, піднявся на ноги та підійшов впритул, нависаючи загрозливою тінню. Було у цих словах щось таке, що змушувало повірити. — Примусь мене хоч щось відчути.

— Це не поверне мені її.

Відчували колись подібне? Шалене бажання помститися, яке розбивалося об розуміння того, що помста нічого не змінює і не вертає людини. Інколи мені хочеться знищити пів світу. Добре, що лише в книжках.

Я не хотіла, аби мені заміняли тих, кого я любила. Я хотіла їх пам'ятати, адже поки я їх пам'ятала, вони не помирали по-справжньому. Вони завжди жили всередині, трохи вище мого серця — в душі.

 

Поглянь на мене, Даніель. Я любила. Я втратила стільки всього, що шкодую, про те, що здатна взагалі відчувати. Я виглядаю щасливою…? Знаєш, люди йдуть. Шкода тільки, що вони не забирають із собою ті почуття, які викликали у нас — жити було б набагато легше.