Життєво. Емоційно. Відверто. Максимальна знижка!

— Ви щось забули, пане Лісовський? — кажу, не обертаючись. Бо ні бажання бачити його знову, ні відваги. 
Вони вийшли з кабінету хвилин зо десять тому і, я була у своєму праві підійти до вікна, що виходить на місто, аби відволіктись на споглядання улюбленого вечірнього Києва. 
Кроки позаду збуджують фантазію, викликають давно забутий тремор та поколювання на кінчиках пальців.
— Тебе… — опалює шию позаду, — я заберу тебе о шостій.
Хребтом проноситься лава. Давнє, забуте відчуття.
— З глузду з’їхав? Я не поїду. — Повертаюся й одразу ж роблю крок назад, аби збільшити дистанцію, та впираюся у підвіконня. Це місце якесь зачароване де б ми не були. Наступний кабінет, що я його оберу для зустрічі з Лісовськими взагалі буде без вікон!
Його очі у цю саму мить якісь шалені. Вони спалахують блискавками, маревом застилається бажання. Дем’ян дивиться так, ніби надивитися не може. Ніби сам вже на межі…  
— Ставлю свою машину, ти вже мокра. — Він кладе руку на внутрішній бік мого стегна та веде вверх. А натрапивши на резинку панчіх, закочує очі.
Вигляд того, наскільки сильно він хоче мене спантеличує, збуджує, змушує насолоджуватися Дем'яновою реакцією на мене. Та проблема у тому, що ясність думок збиває власна жага знову відчути його, палати у його руках.
Я пам’ятаю, наскільки солодке це відчуття…
— Прибери руки, — я вдаряю його по зап’ястку. Штовхаю долонями у сильний торс.
Марно.
Дем’ян підхоплює мене на руки, притискаючи до стіни. 
— Скажи, що не уявляла мене. Скажи, що не чекала. Скажи, що не хочеш і я піду зараз же. — Наполеглива рука рухається ребрами вверх, коли друга схвально погладжує стегно. — Збреши, Ундіно. Давай, крихітко, — шепоче, прикушуючи хрящик вуха.
Він знає, де саме моє тіло найбільш тремтливо відповідає на доторки. Пам’ятає… А мені все ще це подобається...
— Пусти, — вичавлюю з себе бодай щось. Але звучить жалібно, немов у кошеняти.
— Це більше схоже на запрошення, люба. 

Я покинула його, щоб не змушувати обирати між бажанням мати родину та мною. Чоловік, який хоче дітей та безплідна жінка — погана комедія, що зветься моїм життям.

Півроку. Стільки я дав їй на роздуми, перш ніж прийти, аби повернути свою Ундіну. Колишні дитбудинківці: мене усиновили заможні люди, вона продовжувала боротися сама. Нам ніщо не давалося легко, навіть кохання.

Складні характери знову зійдуться у полумʼї пристрасті та відстоюванні себе. Протистояння неминуче.
Два варіанти, один вибір — Відпустити чи Вберегти.

У тексті є:владний герой, колишні, емоційні гойдалки

— За місяць Амаль виходить заміж, більше ви не побачитесь, — ось так батько вирішив моє майбутнє.
Ця новина, наче ляпас. Виделка з огидним звуком дзвякає об тарілку, скроні пульсують, перед очима пливе. Я не знала… Вперше чую…
— А вона хіба не вчиться?
— У нас інші звичаї, Мирославе. Ваші жінки егоїстичні, наші — створені для чоловіків. Їй не потрібен університет. Амаль виховували для іншого.
Я дивлюся на незнайомця очима, в яких застигла безвихідь, усвідомлюючи, що маю опустити погляд. Але він — мій єдиний шанс на порятунок. Остання надія. Людина з іншого виміру, іншого виховання, інших традицій.
Та вибір невеликий: або пірнути у невідомість, або заміж за примусом.

У тексті є: різниця у віці, заборонене кохання, незаймана героїня