Щоденні оновлення серед заборон!

У шафі знаходжу ту саму сукню, в якій прилетіла в Україну. Якщо зараз Мирослав мене вижене, я піду з тим, з чим прийшла. Навряд тут притулок для непутящих, а мене після вчорашнього інакше й не назвеш. Тугіше перевʼязавши ще вологі косми хустиною, спускаюся вниз. На головний біль вперто не зважаю, сприймаючи це за найменшу кару, яку я маю винести за вчорашній сором. Проте, як покірно не схиляюсь у прийнятті, але біль зробив мене повільнішою. Інакше, здається, голова просто вибухне.

— Добрий ранок, Амаль, — вітається Мирослав, як на мене, аж надто весело.

Я ж, ще не встигнувши спуститися з останніх сходинок, починаю плутане й від того сире каяття. І лише раніше дана обіцянка втримує від того, аби не впасти йому в ноги. У моїй родині вимагали покори завжди, при покаранні — особливо.

— Мирославе, я не знаю, що було зі мною вчора, та я благаю про прощення. Я більше ніколи в житті не осоромлю вашу гордість…

— Стоп. — Від неочікуваності не тільки рота закляпую, а ще й витріщаюся на нього. Рука піднята в ідентичному проханні, губи незадоволено стиснуті. — Якщо відкинути те, чому тебе вчили раніше, що ти відчуваєш зараз? Окрім сорому, — присікає одразу. — Понишпори у відчуттях.

Я кліпаю декілька разів, а Мирослав чекає. Відповідь маю, проте озвучувати здається неможливим.

— Чесно? — наважуюсь невпевнено.

— Тільки чесно, Амаль, — киває він.

Його впевненість та спокій стали настільки звичними. Раніше підкупали, а зараз я просто знаю: цей його стан не зміниться в секундній емоції.

— Я відчуваю легкість. І головний біль.

Мирослав з розумінням гмикає, посміхається.

— Зосередься на легкості і від неї й відштовхуйся. Тобі лише вісімнадцять, не забивай собі голову упередженнями.

— Але там були інші люди… — я навіть крок до нього роблю, настільки голосно всередині відгукується заперечення на його слова.

— Так, і вони теж відпочивали.

— Я прийшла з вами… — сумніви голками впиваються в шкіру ладні розтрощити.

— Зі мною й поїхала.

— Мені потрібно було поводитися гідно, — тепер я прикушую губу. Мирослав спокійний і впевнений, як і кілька хвилин тому. Жоден мускул, жодна малесенька мімічна зморшка жодним чином не стала доказом його невдоволення. А я уважно шукаю.

— Ти чудово впоралася, — похвала? Аллах! — Я був радий зʼявитися з тобою, Амаль, — говорить він, дивлячись прямісінько в очі. Там, на синій глибині жодних ознак шторму. Лише штиль.

— Дякую, — нарешті кажу, зморгнувши з очей вологу, що невідомо звідки взялася. Перенервувала.

— Щодо болю — це нормально, на столі лишив таблетку та бутерброд. Поїж та випий.

Від здивування несвідомо скидаю брови.

— Ви готували для мене?

— Ну, це надто голосна назва, але ковбасу на хліб поклав. Я поїхав, а ти жени від себе своє цупке сумління. Інколи воно веде з тобою погану гру.

Мирослав киває мені та розвертається до виходу. Він вже йде до дверей, коли я наважуюсь на питання, що досі лишилося недоторканним.

— Мирославе… А хто мене роздягав? — на останньому складі голос зривається, але по тому, що він повертається до мене, розумію, що почув.

— Я. Сподіваюсь, спалося тобі солодко.

Питання вже не є недоторканним. Як і моє тіло. А ще… Я помилилася, чи сині очі потемнішали, опинившись під владою бентежних хвиль? Чомусь саме зараз я уявляю ці хвилі до не можна гарячими.

— За місяць Амаль виходить заміж, більше ви не побачитесь, — ось так батько вирішив моє майбутнє.
Ця новина, наче ляпас. Виделка з огидним звуком дзвякає об тарілку, скроні пульсують, перед очима пливе. Я не знала… Вперше чую…
— А вона хіба не вчиться?
— У нас інші звичаї, Мирославе. Ваші жінки егоїстичні, наші — створені для чоловіків. Їй не потрібен університет. Амаль виховували для іншого.
Я дивлюся на незнайомця очима, в яких застигла безвихідь, усвідомлюючи, що маю опустити погляд. Але він — мій єдиний шанс на порятунок. Остання надія. Людина з іншого виміру, іншого виховання, інших традицій.
Та вибір невеликий: або пірнути у невідомість, або заміж за примусом.

У тексті є: різниця у віці, заборонене кохання, незаймана героїня