Трохи з твору та арт

 Вона розуміла, що силою забрати цей кулон техноїд не може. Бо вже б забрав. То ж нема сенсу віддавати останню згадку про матір.

 Чорний коваль, похмуро подивився на відьму, розправив крила, на них засіяли кола зі світла, пролунав гул, і двоє відірвалися від землі.

 В Індіри аж дух з грудної клітини вибило. Вона голосно видохнула. Її очі сльозилося від потоку вітру, що бив у лице, яке стрімко охолоджувалося, вітер грав з її рудим довгим волоссям.

 Вона пищала злякано як миша, відчув первинний жах.

– Віддавай програмер, інакше скину з висоти, ти роз’їдеться і просто його заберу з твого трупа, – все так же спокійно пообіцяв техноїд без злоби, лиш як факт.

– Ні! Будь ласочка! Ні! Не треба, – пискнула Індіра, шкрябаючи його броню кігтями і притискаючись до його тіла.

 Вона тільки бігцем кинула погляд униз і її серце пропустило удар, а потім понеслося скакати, наче зляканий кінь.

 І тут техноїд нарешті розтиснув обійми і відьма почала відчувати що її тіло тягне у низ, вона наче стала безвольним мішком, який летить стрімко у низ.

– Ні-і! Рятуйте! – верещала вона.

 Вітер врізався в її тіло боляче лижучі чутливу шкіру, наче льодяні леза. Вона інстинктивно намагалась за щось вхопитися, але нічого не було, тільки зірки та місяць безмовно дивилися на неї.

 Час зупинився, а земля навпаки стрімко наближалася, точніше гострі верхівки гір.

 Індіра намагалася застосувати хоч якесь заклинання, але спочатку думки від страху плуталися, а потім виявилось що в неї нема сил ні а що.

 «Невже я помру?» – подумала Індіра, сльози потекли з очей.

 От вже була близько верхівка гори. Як вона боковим зором побачила рух зліва і вмить, її схопили, техноїд здряпав крилом пік гори, каміння з гуркотом осипалося униз, піднялася кулява.