— Ти хочеш, щоб цю ніч я провів в повній самотності? Ні. Досить слухати тебе і твої нестерпні накази. Я їду додому, візьму кілька своїх речей та приїду до тебе. Крапка, — злісно відповів він, звільняючись з моїх обіймів.

Його явно відволікали мої ласки, і тримати гнів в собі було дедалі важко.

— А не зарано нам з'їжджатися? Цей крок досить важливий, і думаю тут не варто поспішати, — рішуче відповіла я, та склала руки в боки.

— Мене не хвилює. Я слухав тебе довгий час. Був терплячий, але моєму терпінню прийшов кінець. Якщо ти не впевнена у своїх почуттях до мене, так і скажи, щоб ми дарма не витрачали час одне одного. Ситий по горло. Я не залізний, чорт забирай, — вигукнув він. Думаю його крик почув весь район.

Я його ніколи таким не бачила. Гнівним, з нотами відчаю. Розумію його моральну втому, і тортури, які я завдаю йому своїми словами. Він не хоче розлучатись зі мною, а я чомусь далі тримаю його на відстані. Дійсно, вистачить цієї безглуздої гри.

— Чому ти сумніваєшся в моїх почуттях? Я недостатньо тобі сказала? Недостатньо відкрилась? Я пішла проти своїх страхів, довірилась тобі, а ти смієш таке говорити.