Уривок із нового розділу та довга праця над книгою

Всім привіт! За два дні нового місяця я зробив прямо значний рекорд і якось легко доволі написав сьому главу до нової книги жахів. За обсягом вийшло 13500 слів, не так вже й багато, як зазвичай, тому доволі легко все й вийшло. Якихось значних подій цей розділ не приніс для книги, а зосередився просто на емоційному стані героїні, її пошуках себе,  прощення за деякі минулі значні гріхи. Тому й стиль написання теж змінився, став більш таким описовим, показує нам оточення, внутрішню боротьбу героїні й неймовірний біль, котрий вона відчуває. Мені страшно не терпиться вже презентувати нову книгу, але ще багато треба писати, щоб відшліфувати її до потрібного стану. Адже нагадаю, що пишу я цю книгу не один, а в співавторстві, тому це теж займає певний час і хочу публікувати поступово книгу, коли більшість важливих глав вже буде завершено. Загалом, мати на руках вже закінчену книгу для мене буде важливішим за все, тому ця мотивація змушує мене рухатися далі. Щодо інших моїх серій скажу, щоб ніхто не засмучувався. Після співавторства до вас повернеться й Малґа із своїм сюжетом, а потім повинна початися весна драматургії. Трохи шкода, що більша частина краси моєї п'єси губиться на тих платформах, де не працюють посилання на музичні композиції, використані в них. Хоча, думаю, що це не так й важливо вже, бо головніше сам сюжет, а музика- це вже додаткова річ.

Чим далі ми рухаємося в написанні, тим важче стає обирати цікаві уривки без значних спойлерів, адже розв'язка теж поступово наближається з кожною главою. На цей раз я обрав теж нейтральну розповідь, а саме повернення головної героїні до рідного міста, такий вам приклад описів нового розділу:

"Тим часом, вдалечині замайоріли чорні силуети будинків й із легкого туману вперед проступив великий зелений банер на якому було написано "Вітаємо у Рейвенхарті!". Він був вже надто старим й добряче заіржавів під постійними дощами. На легкому вітру цей банер сильно похитувався із сторони в сторону. Проте, це не заважало на його верхівці збиратися цілим зграям чорних воронів. Ці птахи плескали своїми крилами, хрипло каркали й зловісно блищали маленькими оченятами. Їхні металічні дзьоби виблискували під промінням західного сонця. Під дією тьмяного помаранчевого світла ці птахи здалеку скидалися на горбатих старих жінок, які зігнулися низько, закуталися в свої темні плащі й ворожо дивляться на кожного, хто проїжджає мимо них.

Із посмішкою Фелісія пригадала, що в дитинстві вона теж сильно ненавиділа цих нестерпних птахів, якими просто таки кишіло все місто. Через це вона жбурлялася в них камінням, ганяла звідусіль, ходила разом із хлопчаками драти гніздечка воронів на дахах старих покинутих будинків. Тобто, воювала, як могла, згідно своїм власним силам. От і тепер, Фелісія не втрималася, щоб не полякати воронів. Коли вона проїжджала повз знак, то натиснула на сигнальний клапан й її автомобіль видав низьке хрипле ревіння. Від цього звуку ворони гнівно закричали й рвонулися в різні сторони. Одне тільки пір'я повільно залишилося кружляти над землею.

Сміючись, дівчина радісно відкинулася назад на спинку водійського сидіння. На якусь мить вона знову відчула себе тією дитиною, якою вона тут була колись- нестерпною, неслухняною й справжньою шукачкою пригод. Фелісія зізналася собі, що їй цього страшно не вистачало все подальше життя. Адже у великому мегаполісі, де забудовано майже кожний квадратний метр, дитині абсолютно ніде нормально погратися, а ті парки, куди возили батьки Фелісію, їй страшно не подобалися й були переповнені натовпами галасливих дітей. Фелісія тужила за спокоєм провінційного містечка, за цією свободою серед туманів й стареньких будинків, де вона могла літати вільною пташиною й ні про що не думати.

Озирнувшись назад, дівчина помітила, що лише на якийсь час налякала воронів, а тепер птахи знову поверталися одне за одним на великий банер й гнівно дивилися їй вслід, немов не могли пробачити Фелісії цю підступну витівку. Проїжджаючи вулицями Рейвенхарту, Фелісія помітила, що місто мало чим змінилося від часів її дитинства. Здавалося, що воно казкове й застигло у часі, де все лишалося виключно сталим й незмінним. Старі будівлі височіли з протилежних боків вулиць, розлогі дерева із зеленим листям пихато підіймали догори свої гілочки-пальці, а похмурі люди пересувалися всюди по своїх власних справах. В серці Рейвенхарту панувала звична для Фелісії з дитинства атмосфера застою, депресивності й сірих тонів. І це все, незважаючи на помаранчеве сяйво західного сонця, котре перетворювало все місто у таємничу пасторальну картину, на яку хотілося дивитися й дивитися, хапаючи поглядом кожну напівтемну деталь, вихоплену цими тьмяними промінцями. Проїжджаючи далі містом, Фелісія зрозуміла, що все ж таки тут дещо змінилося. Більшість ліхтарів ще сильніше зіпсувалася й тепер освітлення вулиць майже не працювало. Раніше хоч декілька ліхтарів, але й надійно освітлювали все довкола. А тепер вони не працювали, або їм допомогли зіпсуватися люди. Деякі з цих стовпів розбили якісь вандали й так і покинули залізяччя лежати на краю бруківки. Сама бруківка теж розкололася від часу й негоди. Тепер її всюди вкривали темні широкі тріщини й Фелісії доводилося бути пильною, щоб не застрягти колесом машини у пошкодженій частині вулиці. А ще дівчині дуже боляче різонув по серцю вид закритого хлібного кіоску. Цей невеличкий магазинчик, в якому колись працювала її мати, повністю оббили дошками й полишили марніти серед високої трави й виноградної лози, які вже почали брати верх над творінням людських рук.

Фелісія не знала, на що вона сподівалася, коли вирішила повернутися до Рейвенхарту. Чого вона шукає тут? А чого прагне? Чи справді їй потрібно знайти своє місце у цьому житті й нову роботу, чи вона просто ганяється за привидами свого минулого й ностальгією за колишніми часами свого дитинства? Якась невідома сила тягнула Фелісію всі ці роки сюди, хоч вона заперечувала постійно собі подібне. Дівчина довго зволікала із цією поїздкою, уникала думати про неї. Аж поки самі життєві обставини остаточно не підштовхнули її до рішучих дій. Й тепер вона нарешті тут, але ще поки не знає, що чекає на неї попереду.

Із завмиранням серця, Фелісія повільно викрутила кермо автівки, скеровуючи її на свою рідну вулицю. Руки дівчини затремтіли, а в куточках очей зрадницьки защипало. Вона знала тут кожен кущик, кожне деревце, стареньку хатинку чи більш великий дім. Фелісія повільно проїжджала вулицею, а перед очима в неї проносилася власні розбишацькі витівки, котрі вона вчиняла перед сусідами. То яблука крала через огорожу, то дратувала сусідського пса, поки той ледве не повішався на своєму ланцюгу і тому подібні дрібні злочини, про які зараз Фелісія згадувала із теплою й, водночас, гіркою посмішкою. На жаль, більшість будинків зараз стояли повністю занедбаними. Огорожі похилилися, дахи прогнили, а хащі підступили сильніше до порожнього людського житла. Схоже, що більшість з тих, кого Фелісія ще тут пам'ятала із свого дитинства, вже виїхали або померли, залишивши позаду лише порожні шкаралупи колишнього життя."