- Ну чого ж ти ну-бо! Закричав Лесик.

- Добий мене.

- Але тварюка, чи то чудовисько, яке видавало себе за батька. Тільки криво посміхалося і дивилося на нього, рука у нього вже стала майже як не живою.

Ні Лесик не був сміливцем, який може з піднятою головою дивитися смерті прямо в очі. Ні, навпаки він був боягузом, і з кожною миттю його обіймав страх, і відчай. З кожною секундою липкий та холодний відчай затягував його свідомість у темряву. Він зовсім не хотів помирати, зовсім.

 Перед смертю він хотів перестати бояться. Страх своїми липкими щупальцями, виймав з нього усе людське. Ще, здається, мить, і він втратить самого себе, і буде як черв'як звиватися, намагаючись відірвати свою руку.

- В, ліссс!

Промайнув знову над головою гуркіт грому.

- Нікуди він вже не піде він вже мій. Я все рівно проникну в його серце сказала тварюка. Воно неквапом підняло довгий ніж і підійшов до юнака, пританцьовуючи  і насолоджуючись його страхом.