Нерідна сім’я. Герой чи героїня фентезі так часто живуть в нерідній сім’ї, ще й не знають про це і дізнаються в критичний момент – що це вже видається штампом. Справжня сім’я притискала немовля до грудей – і мусила віддати в чужі руки, бо:

а) немовля – це найважливіше на світі, і його хотіли вбити

б) усю сім’ю хотіли вбити, і краще врятувати хоч немовля

в) хотіли врятуватися всі, але через незбагненну послідовність обставин вийшло врятувати лише немовля

г) ну, бо просто так

Тож коли натикаєшся на чергову нерідну сім’ю, на думку спадає: «А можна, хоч одну рідну щасливу сім’ю (і яку потім не вб’ють)?..»

Отже, чи вважаєте ви це штампом? Чи якщо вже без нього ніяк, то треба подавати це якось по-новому?

Наприклад, від моєї героїні Ейві таку дріб’язкову деталь, як нерідна сім’я, не приховували:

О, Міра й Атрік! Вони були мені за батьків, та я ніколи не називала їх батьками. На відміну від більшості персон, приречених на подвиги світового масштабу, я завжди знала, що живу не в рідній сім’ї. Як же мене закинуло серед ці сніги? Надміру драматично, я вважаю.

Якось у поселенні з’явився чужинець. Точніше, до поселення він не дійшов. Атрік знайшов його ледве живого, коли він кульгав з останніх сил. Дивний чоловік – без кожуха, без унтів! – та ще й з немовлям! У ті далекі часи, ще до Ночі зелених очей, доброта вважалася чеснотою.

Чоловік міг залишитись тут. У теплі, у гостях. Він міг не приховувати, що він маг: це було ясно й так. Міг повідомити ще щось, крім того, що «він не може», «йому треба», «а вона, вона…». Міг хоча б пообіцяти, що вернеться, а не кидати мене просто так.

Запрошую до світу моєї книги «Артар. Вигнанка Полярної пустки»!