Опублікувала щойно 12-й розділ. Щоб написати його жвавим, довелося відшукати інформацію про те, які відчуття в людини, котра топиться... Жахливі відчуття, скажу я вам. І як тільки письменники вбивають своїх героїв у жахастиках? Ви взагалі співчуття маєте? )))

       Також я для цікавості загуглила «1976 рік у Великобританії» й виявила, що на тодішнє літо припала несамовита спека. Цікаво було її вписати в сюжет. Як і місцини, якими нібито «вишивали» на мотику Сіріус з Джеймсом. Це надало тексту трохи більше правдоподібності. Ну то якщо закрити очі на чари))
        Ще 12-й розділ вийшов найбільш контрастним. Бо він з 3-х частин, і кожна з них «протрансльована» з голови якогось іншого героя. Три різні світи. Дивно ними подорожувати. Навіть не знаю, чи вдасться читачам нормально перемикнутися з режиму «Лілі Евансі її дівчачі моральні метання» на «Снейп і кровавий трилер». А потім ще й на «Блек, Джеймс, Ремус, мотик, дівки й полуденна спека».