Любі читачі, в Надії Борзакової гостра та емоційна новинка

"Брехня. Розлучення. Помста. Кохання"

- Ну, треба ж, Віро! В очі дивишся, а я думав, що не зможеш після того, що зробила! Даремно. Адже у брехливих стерв немає совісті…
- Чи тобі говорити про совість, Нікіто? Чи то вона змусила тебе тоді зрадити мені з тією дівкою?
- Ой тільки не треба знову зображати ображену невинність, Віро! Не після того, як спала у мене за спиною з моїм другом і залетіла від нього!
Я мовчала. Він думає, що це так. А як насправді ніколи не дізнається. Не дізнається правди.
- Перекажи своєму чоловікові, що він відповість за свою зраду. Він, ти, всі!

Уривок:

- Дівчино, вам потрібна допомога? - низький, хрипкий голос.

Голос, який і через тисячу років я не змогла б сплутати з жодним іншим. Голос від якого колись розсипалися мурашки моєю шкірою і електричні розряди мчали хребтом. Який відчувався гарячим воском на шкірі. Який присягався у коханні.

Колись…

А тепер, ненависний голос зрадника.

- Дівчино…

Не може бути! Ні! Ну, ні, будь ласка! Нехай виявиться, що я помилилась. Що мені просто здалося, привиділося! Адже це просто неможливо! Мій колишній чоловік ніяк не міг опинитися тут.

- Ось так зустріч...

Смикано повернула голову. І одразу ж очі в очі. Його сірі, в мої карі. Зверху-вниз, адже Шмідт мене на півтори голови вищий. І вдвічі більший через свою накачану потужну фігуру атлета. Це не змінилося. Він такий самий, як я пам'ятала. Хоч як сильно хотіла забути, хоч як сильно намагалася вирвати з пам'яті, стерти з неї, а все одно пам'ятала цей широкий розворот плечей, важкі сильні руки, пудові кулаки зі шрамами на кісточках - нагадування про так і не зжиту з юності манеру вирішувати питання кулаками. .

Дотики пам'ятала. Обпалюючі, запаморочливі…

Обличчя його пам'ятала. Кожну зморшку, рисочку. Кожен вираз. За поглядом могла визначити, що відчуває… Принаймні тоді, майже шість років тому, дурна дівчинка Віра була впевнена, що може. Думала, що знає свого коханого так само добре, як себе саму. А довіряла йому навіть більше, ніж собі. Все довіряла. І все віддала. Свою юність, мрії, серце, душу та тіло. Все своє життя.

А він узяв і просто всім цим скористався, награвся і викинув, коли набридло. Щось подібне Шмідт мені і сказав, коли я його застала з іншою жінкою у віпці дорогого нічного клубу ...

- Ну, треба ж, Віро! В очі дивишся, а я думав, що не зможеш після того, що зробила, - рикнув він. - Даремно. Адже у брехливих стерв немає совісті…

Слова, як удар у сонячне сплетіння. Він мені зрадив, викинув мене, як сміття, а це я - безсовісна і брехлива?

Судомно схопивши ротом повітря я зупинившимся поглядом дивилася в його обличчя.

- Чи тобі говорити про сумління, Нікіто? Чи то воно змусило тебе тоді зрадити мені з тією дівкою? – я змогла це сказати. І його погляд теж витримала. Не відвела очей.

Я ж сильна. Доросла, сильна Віра, яка змогла зібрати себе з уламків. Яка вижила.

Сірі очі Шмідта метнули блискавки.

- Мамо, а хто це? - висунулася з вікна Саша і я відчула, що лечу в прірву.

- Це дядько, який запропонував матусі допомогу з машиною. Я якраз йому сказала, що допомога нам не потрібна, адже скоро приїде дядько Антон, а ми з тобою поки що пішки пройдемося, добре?

- Так!

- Давай-но, вибирайся з машини і підемо, а то запізнимося на заняття, - закривши капот, я обійшла Шмідта і попрямувала відчинити дочці двері машини.

Його погляд пропалював спину.

- Ой тільки не треба знову зображати ображену невинність, Віро! Не після того, як спала у мене за спиною з моїм другом і залетіла від нього! - виплюнув він.

Як робот, я відчинила двері машини. Мовчала. Він думає, що це так. А як насправді ніколи не дізнається. Не дізнається правди.

- Перекажи своєму чоловікові, що він відповість за зраду. Він, ти, всі!