фентезі, пригоди, любовне фентезі, детектив

Деяка спадщина небезпечніша за клубок змій на твоєму шляху. Підозрілі смерті та замахи на життя попередніх спадкоємиць тому підтвердження. Але Кіртана знає, що навіть зміїна отрута може бути порятунком. Вона стане новою господинею «Зміїного винограду», якщо, звісно, дістанеться туди живою. Але що чекає на неї там, на островах Моаріанни, у лігві Великих зміїв, де людське життя це лише товар? Про це може знати тільки сам Натаїр-Ітах — чоловік, слово якого закон на цій землі.

#адекватні герої  #авторські раси  #інтриги та таємниці  

#сильні почуття     #небезпечні пригоди

"Зміїний виноград" - це пригоди, новий яскравий світ, розумна героїня, яка отримала небезпечну спадщину, і владний герой, чиє слово - це закон в Моаріанні. Двоє дорослих людей (або нелюдей) - вони точно знають, чого хочуть для себе і на які домовленності можуть піти заради своїх бажань і майбутнього. І звісно будуть почуття :)

Це таємниці минулого, які вплинули на майбутнє. І острова Моаріанни - скелясті, з виноградниками, садами, темними печерами, гамірливим містом і бурхливими водами. "Зміїний виноград" - маєток, навколо якого так багато розмов і секретів. І політичні інтриги, в яких перемелює життя звичайних людей. Також несправедливість і караючий закон, контрабандисти і торгівля розумними.

«Нам не довелося з вами зустрітися віч-на-віч, Кіртано, але ви дуже схожі на свою матір, — писав чоловік, якого я бачила здалеку кілька разів на рік і з яким я ніколи не розмовляла, навіть близько не стояла. — Можливо, Таная була не такою рвучкою і ризикованою, але безумовно впертою, як ви. У неї були сили відстоювати своє право на щастя. Нехай воно було швидкоплинним, нехай з нею сталася трагедія так раптово, але я впевнений, вона була щаслива з тим чоловіком, якого кохала. З донькою, в яку вклала стільки любові й сил».

І це був тільки початок.

У якийсь момент я відсторонилася від рядків і повернулася до пана Едельдорна, хотіла поставити запитання, але не знала як:

— А ви можете підтвердити... Точніше...

— Чи була ваша мати сестрою мого друга Кордеса? — він зрозумів мене майже одразу і кивнув. — Так, була. Молодшою, у них різниця всього-лише шість років. Мені навіть довелося гостювати в юнацтві у Фіреральдів і познайомитися з нею. Тоді вона була галасливим і невгамовним підлітком. Це були безтурботні веселі дні, хоча і спогадів у мене про них майже не залишилося. Час стирає пам'ять, на жаль.

Я кивнула і повернулася до написаного.

«Ви, напевно, вже побачили документи на володіння власністю. Так от, «Зміїний виноград» це непростий маєток, він знаходиться на території Моаріанни...»

— Як це — Моаріанни? — вголос здивувалася я, адже це місто було розташоване на островах, що вже сто років як відійшли Гаддіраку після Війни іклів і пазурів.

Шелест луски я почув уже на сусідній вулиці. Що ближче до портового району, то вищими були паркани біля будинків. Я провів рукою по найближчому, намацав стилізовані зображення зміїв і жінок — їхнє походження це легенди, які оточували мій рід, моїх предків, про те, що лише жінка здатна приборкати Великого змія. У кожній легенді був і обман, і правда.

За поворотом я побачив його: товстий хвіст ковзав камінням вулиці, довге тіло звивалося між парканами, витягнута морда вишукувала щось серед будинків, схвильовано крутилася, настовбурчувала довгі вуса, перевіряла язиком повітря й воду і зовсім не звертала на мене уваги. Змій був невеликий для нашого роду. Я міг із заплющеними очима сказати, що на хвості у цього екземпляра є біла смуга. Було б дивно, якби я раптом не впізнав свого племінника.

КіоТі крутився біля цього будинку вже не перший рік — ідеальна ілюстрація до всіх тих легенд про істинні пари та інші дурниці. Тільки тягнуло його сюди не через міфічну прив'язаність, а через гострий яскравий запах риби та спецій. У будинку працювала локшинна — найкраща в Моаріанні. Головна страва — локшина з особливим гострим супом, яйцями морських птахів і смаженими в хлібних крихтах солоними рибними мальками.

Я штовхнув кінець хвоста і звісно домігся лютого шипіння, змій розвернувся швидко, навіть занадто, для великого і, здавалося, неповороткого тіла. Але мені було чим відповісти. Руки вже змінювалися, кігті були достатні, щоб вчепитися в луску племінника і продавити її, дотягнутися до м'якої нутрощі м'язів, причинити трохи болю. Він запізно сіпнувся, промацав язиком повітря у моєму боці, зрозумів, що помилився, змінив тональність звуку з неприємно-агресивної на більш чемну, наче намагався вибачитися.

— Забирайся геть, — зажадав я. — І не повертайся, поки не відростиш собі ноги. Тоді й поговоримо.

Читати