«Не втекти від себе» 

Наш зірковий хореограф Доріан Лернер

– Ну, привіт, Доріане! Кицюню, яка ж ти гарнюня! – посміхаюсь сусіду й чухаю Луну за вушком.

– Вона, значить гарнюня, а я? – грайливо усміхається мені красиве чоловіче обличчя. А ті лупаті сіро-попелясті очиська, здається, готові мене з'їсти.

– А ти неймовірно красивий чоловік, Доріане, – щиро кажу, цілую його в щоку і кладу п’ятірню йому на плече. Я б навіть притулилась до нього, але між нами Луна. – Дякую тобі дуже!

– Валю, дівчинко, за що? – робить великі очі. Боже, який він милий у тому подиві, кумедний.

– За те, що ти такий. Мені так потрібна твоя присутність поруч, – обличчям Доріана  розпливається ніжна усмішка. Коридором стелиться ледь звучне ковзання ліфта, а Луна вислизає з рук Доріана. Граційно стрибає на сірий плямистий мармур і вже треться об його ноги. 

Плавно відчиняються двері ліфта.  Виходить Стас. Робить крок і завмирає, а я граціозно падаю в обійми Доріана, обіймаю його за шию та починаю нестримно цілувати, а він відповідає – шалено, пристрасно… А в моїх вухах набатом відлунюють кроки Стаса.