"Чудо змії". Розповідь у стилі магічного реалізму

Вітаю усіх!

Колись давно, коли я була у Болівії, у невеличкому тропічному місті на кордоні з Бразилією, мені розповіли дивну легенду про змію, яку місцеві жителі називали індіанським іменем «пукарáра».

Казали, що та змія дуже агресивна та отруйна. Коли її ввижається небезпека, вона стрибає щоб вжалити людину прямо в обличчя. Пукарари живуть парами. Коли одна пукарара вмирає, то її пара переплітається тілом з покійницею і сумує, майже як людина.

Один чоловік повернувся додому і побачив у себе на кухні пукарару. Певно, приповзла з тропічного лісу, що оточував містечко. Чоловік вбив змію. А потім вирішив пожартувати і поклав рептилію у велику пательню, щоб дружина, коли повернеться додому і заходиться готувати їжу, налякалася. Зробив, та й пішов собі спати... І прокинувся від лементу дружини!

Поки він спав, сталося наступне: приповзла пара вбитої змії і лягла поруч із нею. А коли жінка зайшла на кухню, жива пукарара кинулася на неї і вжалила у обличчя. Ось так сумно закінчився дурнуватий жарт чоловіка...

Ось і уся легенда. А мені подумалося: а може, то був зовсім не жарт? Адже чоловік був місцевий і добре знав про звичай отих змій! Може, він хотів таким чином позбутися дружини, яка йому набридла?..

І далі запрацювала моя уява. Я припустила, що той чоловік міг закохатися у якусь знадливу та привабливу дівчину. І саме пристрасть штовхнула його на отой вчинок.

Але і це ще не все! Окрім знадливої сусідки Анхеліки Марини з’явився ще один персонаж – начальник місцевої поліції, який перевернув усе з ніг на голову.

Ось так народилося оповідання "Чудо змії". Запрошую усіх до читання!

І невеличкий уривок до вашої уваги:

Андрес дрімав сієсту, гойдаючись у гамаку. Аж раптом його збудив крик, сповнений смертельного жаху:

  - Пукарара! Допоможіть! У мою хату залізла пукарара!

  Андрес, не вагаючись, побіг на допомогу. Це був закон сельви: сьогодні допомагаєш ти, а завтра – інші допомагають тобі. Разом легше захиститися від звіра чи небезпечної гадюки.

  Він вискочив на вулицю і відразу побачив, що відбувається в будинку Моралесів. Анхеліка Марина відчайдушно репетувала, безладно бігаючи по патіо і давлячи босими ногами м’які плоди манго.

  - Де змія? – захеканий, запитав він у дівчини.

  Вона, тремтячи від страху, показала пальцем у бік дверей. Пукарара була там і дивилася на Андреса заворожуючим поглядом. Її луска блищала під сонячними променями. Андрес відразу упізнав змію. Так, це була пукарара. На це вказували темно-коричневі ромби, які чергувалися зі світлими у геометричному візерунку.

  Андрес знав, як слід діяти: кинути на змію одяг, щоб обдурити її. Але, на жаль, він був майже голим, бо дрімав у гамаку лише в одних трусах, і у такому малопристойному вигляді побіг на допомогу.

  Погляд Андреса зненацька упав на Анхеліку Марину. Вона була вбрана в білу сукню з лапатими синіми квітами, занадто коротку і вузьку у грудях. Він не вагався, оскільки їхньому життю загрожувала небезпека. Різким порухом здер з дівчини сукню і жбурнув її на змію. Анхеліка Марина скрикнула від сорому і прикрила руками свою раптову наготу. Через нестерпну тропічну спеку вона не носила нижньої білизни.

  На превеликий подив Андреса, пукарара не зреагувала на сукню. Змія здавалася приголомшеною, розгубленою та дезорієнтованою, бо опинилася в незвичному середовищі. Брудне подвір’я, усипане плодами манго та курячим послідом, сильно відрізнялося від вологого густого лісу, де живуть пукарари. Тож у Андреса вистачило часу схопити сокиру, якою мати Анхеліки Марини забивала курей. Рішучим ударом він відрубав голову гадюці.

  Небезпека минулася. Все ще тримаючи сокиру, Андрес витер рясний піт, що стікав з чола. Він нервово тремтів. Кров пульсувала у скронях, нібито його туди били невеличкі молоточки. Він намагався заспокоїтися і здригнувся, коли Анхеліка Марина підійшла ззаду і обійняла його, вмиваючись сльозами вдячності:

  - Дякую! Ти врятував мені життя... – вона зворушено схлипнула. – Не уявляю, що б я без тебе робила! Мої батьки пішли у своїх справах, а я залишилася вдома зовсім одна...

  Андрес відчував під своїми долонями п’янку наготу Анхеліки Марини. Її смагляве тіло нагадувало стиглий плід. Від шкіри йшов запах манго та свіжого поту. Її поцілунки мали присмак солодкої жувальної гумки, яку вона купляла у крамниці на розі. Андрес втратив голову. Він не переставав цілувати її, не міг відірватися від того тіла. А вона з лукавою посмішкою  відповідала на його поцілунки.

  У клітці під деревом очманілі папуги збудилися від галасу і стрибали, нескінченно повторюючи:

  - Допоможіть! Пукарара! Допоможіть! Пукарара!

  Безголове тіло змії здригнулося в останній конвульсії. У відчайдушному пориві пристрасті парочка вляглася у гамаці, який розгойдувався з нещадним скреготом. Заливався дзявканням зголоднілий собака, сокотіли кури, вишукуючи серед манго зерна кукурудзи. Далекий грім попереджував про те, що наближається тропічна злива. І посеред цієї майже пекельної суміші звуків Андрес Крус досяг свого довгоочікуваного раю.

Хочете знати, що буде далі? Читайте тут!