- Залазь до нас, - відхиляю ковдру зі свого боку.

- Хутенько, поки Камі не замерзла і не перетворилася на злу бурульку.

- Ми її відігріємо, - таки швидко перелазить через мої ноги  та лягає між нами.

- Скажи як, прошу-у-у! Що мені потрібно робити, коли у неї знову підгорить каша?

- Лоскотати!

   Навіть не встигаю зреагувати, як на мої ребра нападають відразу дві пари рук. Так тепер ще й Тимур з Адамом за одне, щойно віднайшли моє слабке місце! Вищу, скидаючи ногами ковдру, коли по щоках починають котитися сльози від сміху.

- До-о-осить, - вдається викрутитися та зіскочити з ліжка, - інакше не візьму вас із собою  ліпити сніговика!

- Твій метод не працює, Тім.

- Дивно, - смішно знизує плечима. - Зі мною завжди спрацьовує.

- Тоді ходімо снідати, Каміла поїсть, знову стане доброю і візьме нас на прогулянку. Що скажеш?

- Вона завжди добра, - розчулює до межі. – А хто готує?

- Я, - Адам переводить погляд від Тимура до мене та підморгує. Стримую приречений видих, бо, схоже, я уже на стадії прийняття. У мене так нічого й не виходить, скільки б спроб не робила і продуктів не зіпсувала. На кухні я зовсім безнадійна - пора змиритися.

- А після прогулянки поїдемо до дідуся?

- Ага. Скучив?

- Так.

Завтра вийде фінальний розділ, а в суботу - епілог.

Дивні відчуття... Чомусь не хочеться відпускати героїв))  Ця історія з'явилася лише завдяки вам, читачам)) Дякую за підтримку, оцінки та коментарі) але ще не прощаємося ;)