Не можу… Вона, наче, усе тут заклеймувала. Лишила відбиток на кожному предметі. Не можу всидіти ні на дивані, ні на ліжку, ні в клятому кріслі  на кухні. Це якесь прокляття!

   І скільки б не гриз себе, не розумію одного: навіщо вона говорила про почуття, шаленіла від ревнощів та горнулася так, наче навколо страшенна негода, а мої обійми – єдиний прихисток? Не вірю, що вона вдавала… Я відчував усе в її дотиках та поглядах. Але бути запасним варіантом чи відволікаючим фактором я не згоден.

   Якщо за двадцять дві години, які у неї лишилися, Каміла не з’явиться на моєму порозі – це крапка. Жирна і остаточна.

   Нестерпно хочеться напитися, аби заглушити шквал колючих емоцій, та я чекаю… Сподіваюся, незліченну кількість разів називаючи себе ідіотом, але не можу інакше. Вона мені потрібна. Навіть сам собі пояснити не можу своїх почуттів, та вони є. І віддаються всередині настільки сильно, що вперше у житті готовий дати людині другий шанс, аби переконатися, що я їй потрібен.

   Звук від дверного дзвінка розлітається квартирою, змушуючи пульс пришвидшитися. Долоні пітніють та починають тремтіти від передчуття. Швидкими кроками долаю відстань до дверей та, не дивлячись у вічко, різко розпахую їх навстіж.

- Ти не забрав свої речі, - секундне піднесення вмить змінюється на роздратування, коли замість Каміли на порозі бачу матір.

Поки Каміла робить найважчий вибір за усе життя, а Адам чекає - Макс готується до подій, котрі змінять його життя)) І для цього він намарафетився) на моїй сторінці у Фейсбук я уже опублікувала обкладинку до його історії, з невеличким ребусом) від мене подарунок тому, хто відгадає приховану частину назви) Зазирайте сюди (посилання активне)