Десь для нас печуть каштани...

Термінове замість нагального, так би мовити.
Я мала закінчити друге велике оповідання із запланованого циклу, але несподівано відволіклася на невеличку новелу (ну, буває).

«…Рая, затиснувши рота, схлипувала в неї на руках, і Міна не знала, що робити.
— Я поряд, ну… Що сталося?
Подруга мотала головою, але трималася за неї міцно скрюченими пальцями. Вона зателефонувала півгодини тому, і Міна примчала в тапках, зім'явши в пакет вихідну сукню.
Рая мала святкувати п’ятнадцять, але щось пішло не так.
— Я поряд, ну що ти. Я тут, не піду.
Як вчора це було…
Міна попросила якогось чоловіка зняти зі стрічки валізу і видихнувши, попрямувала до виходу з терміналу…»

Про каштани і подруг, і зовсім трошки про те, як в Лісабоні зупиняється час…
Можна взяти терпку міцну каву і до неї якихось смажених ?, якщо ви не в Лісабоні  і на розі поблизу печених каштанів не спостерігається. 

Новела додана в мою збірку «Чай з сонцем».
Приємного читання, я вітаю ваші коментарі, роздуми і критику.
Я також завжди готова послухати вашу історію, тож пишіть мені в директ, якщо вам є, що розповісти. ❤️