Я хочу поділитися із вами цим невеличким фрагментом з моєї чергової книги. Зараз редагую її для розміщення тут. І черговий раз бачу, що все ж таки то аж ніяк не дитяча казка. Історія сповнена емпатії  і глибоких переживань, перше кохання і дружба, всі види, які тільки передбачає любов...

Я залишу фрагмент з книги "Дива не продаються" тут. І сподіваюся, що прочитавши його, ви візьмете всю книгу собі до бібліотеки, щоб перечитати повністю всією родиною. Бо після буде про що поговорити, чому посміхнутись та привід обійняти найближчих людей...

"...Коли стало смеркати, Надія не витримала, тихенько відійшла вбік, замовила глінтвейн із кольоровими люльками і повернулася до Горинича.
Дівчина несміливо підійшла до нього впритул. Ніхто не став зупиняти її, бо ніхто просто не знав, що робити і говорити. Будь-якої реакції чекали всі від Горинича, тільки не цієї, не гнітючої тиші. Це ж найстрашніша реакція – апатія.
- Я знайшла трубочки, як твої шапочки, - тихо сказала Надя, обережно простягаючи другу стаканчик побільше.
Горинич автоматично прийняв з її рук частування, навіть не глянувши на нього. Найбільша з можливих склянок тут же загубилася в його руці.
– Там аж три трубочки, – продовжувала Надя тихо. – Червона, жовта та зелена. Як твої шапочки, – повторила вона, відчайдушно намагаючись достукатися до нього.
- Шарфи до них не додавались? – тихо спитав Горинич, потроху відмираючи.
- Ні, але вдома ми могли б пов'язати на трубочки кольорові стрічки в тон. Не будеш же ти пити з некомплекту, – несміливо посміхнулася Надя, згадавши його обурення перед дзеркалом, коли він вперше приміряв шапки.
Те, що Горинич хоч якось почав реагувати, обнадійлювало. Тепер треба було переконати його чимось зайнятися, щоби вивести з емоційного ступору.
Кощій теж підійшов ближче. Він так недвозначно глянув на дівчину, що та відразу зрозуміла все і ретирувалася, відводячи вбік до інших.
- Чоловіча розмова, - скупо пояснила вона, і всі зрозуміло кивнули.
– Якби дівчина під маскою знала, що ти – справжній Горинич, то, швидше за все, злякалася б – люди легше приймають маски, ніж справжні образи. Навіть ті люди, що живуть у чарівному лісі, – сказав Кощій.
– Я знаю, – так само просто й прямо відповів йому Горинич, подивившись другові у вічі.
Потім він відпив зі стаканчика глінтвейн по черзі кожною головою, ретельно стежачи, щоб колір трубочок відповідав кольору шапочок. Але зараз у цьому чомусь не було нічого кумедного.
- Тоді чому?..
– Чому я стою тут, як соляний стовп, і не рушаю з місця? - Договорив за Кощія Змій-Горинич. - Я коли ближче підійшов, вже з подарунками, то побачив її чобітки. Ніжки малесенькі, як у нашої Наді. Ручки малесенькі... Але я ще сумнівався.
- А потім? - Зацікавлено запитав Кощій. - Все одно ж пішов...
- Пішов. Що ж я, негідник який – подарунки купити та забрати їх?
Кощій зрозуміло кивнув.
- А потім? - Запитав він, маючи на увазі реакцію друга на маску.
- А потім боляче стало. Подивився я в її очі – і стало боляче.
Кощій мовчки чекав продовження.
– Стільки смутку в них. Я стільки не бачив у жодних очах принцес і королів, німф і дріад. Ні в чиїх очах я стільки смутку не бачив. Втома, смуток та біль. І я зрозумів уже з Надіних розповідей, що тут, у цих людей, у цьому їхньому світі, немає стільки століть, скільки є їх у нас. Якось інакше у них час тече, і тому ставляться вони до нього інакше. Поспішно живуть, квапливо, якось не по-справжньому. Не цінують найтендітніше. Дітей ще цукерки радують. Бачив ти сьогодні?
– Бачив, – розуміюче кивнув Кощій, який і справді бачив реакцію дітей на те, як Горинич цукерки всім роздає.
Діти ближчі за інших до віри в чудеса, вони цим рятуються, коли гірко на душі стає. А дорослим таке вже не під силу. Але найболючіше чомусь саме тим дорослим, які, як і раніше, в дива вірять, але обманюються щоразу.
- Ти що в коробки поклав?
– Нероби деякі і... чари, – зовсім тихо чесно відповів Горинич.
- А як же?!.
– Та нічого Статуту не станеться… – відмахнувся Горинич. – Скажи вона комусь, не повірять. Ти Надійкину бабу Нюру бачив? А цих на ярмарку, які мені весь хвіст до синців вищипали? Мені Любомир з толком пояснив усе... Так вона й не скаже. Вона, як Надя, берегтиме.
- До речі, про Надю! Повертатися час. Давай, Гориниче, бери себе в лапи і тягни крила до друзів. Про емпатію твою потім уже поговоримо.
Горинич згідно кивнув і попрямував до інших.
Всі з полегшенням видихнули, дивлячись на Змія, що поступово оживав.
Кощій задумливо дивився йому вслід..."