Рецензія на книгу Анітки Санніфео

Для БЕЗСТРОКОВОГО МАРАФОНУ Тетяни Гищак.

До жанру фентезі у мене особливе ставлення, надто вже я його полюбляю. Книгу Анітки Санніфео "Незвичайна подорож, або щастя ходить поруч" взяла на читання і рецензування з передчуттям чогось дійсно незвичайного. Тим більш, що книга ця у автора не перша, а в циклі  "Портали в інший світ" взагалі четверта. Завжди приємно мати справу з досвідченими письменниками.

Автором було заявлено, що в книзі присутні авторські раси, це ще більше підігріло мою зацікавленість. Отже відклала я все і взялася до читання.

Ідея книги проста - любов врятує світ. У своїй роботі автор використала лінійний вид сюжету, без відступів і поворотів. Історія хоч і фентезійна,  але прив'язана до нашого світу, а саме до України. Мені це дуже подобається у творчості Анітки.

Маша, головна героїня роману, перед Різдвом отримує довгоочікувану відпустку. Відпочивати вона звикла активно, з рюкзаком за плечима. Тож збирає Марія речі і вирушає в Буковель. Там знайомиться з Максимом, красунчиком-телеведучим і потрапляє з ним у казковий світ, де перший зустрічний абориген кидає їх порталом у тюрму. Тут з'являється головний бог цього світу і в обмін на повернення додому просить допомоги. Героям треба знайти зниклих божественних родичів, відбудувати зруйнований храм, а заодно і відновити віру в серцях місцевого населення. Бо інакше свт загине. Від цього моменту починається щось типу квесту. Герої вирушають в похід, долають перешкоди, знайомляться з новими істотами. 

Про головну героїню нам відомо, що їй тридцять років, вона менеджер, працює в туристичній компанії, має десять підлеглих, часто подорожує горами і може тягати важкий рюкзак з повною укладкою. Діставшись до Буковеля Маша планує зустріти будь-яких попутників і залізти на яку-небудь вершину. Тут зроблю відступ від себе: справжні туристи воліють ходити в похід злагодженою групою, члени якої добре знають один одного і відповідально ставляться до друзів. Люди які щойно познайомились, а завтра роз'їдуться, відповідальністю не заморочуються. В разі біди вони думають в першу чергу про себе. Втім, Маша не думає навіть про себе. Телефон, єдиний засіб зв'язку з рятувальною службою, вона в гори не бере, щоб підлеглі не дзвонили. А ще у Маші позаду є якісь невдалі стосунки, через що вона не бажає знайомитися з чоловіками. Максима вона спочатку в упор не помічає, тобто не впізнає, хоча неодноразово бачила  на телеекрані, і навіть задавалася питанням, чому він  всім так подобається.

Про Максима на початку роману автор розповідає набагато менше, тим самим відводячи його на другий план. Крім докладного переліку вмінь і захоплень повідомляється, що він залежний від гаджетів, а від соцмереж його не здатне відірвати навіть спілкування з жінкою, яка сподобалась. Коли Маша заблукала в хуртовині, він хвилюється за неї. Тому сидить біля каміну і п'є вино. А після рясного снігопаду вперто бажає лізти по засніженому схилу  на вершину гори. Маша намагається відмовити його, але в результаті рушає за ним, щоб "не позбавляти підтримки". 

Тут роблю висновок, що характери обох героїв не відповідають заявленому віку, а дії подекуди виглядають абсурдно. Поводяться вони як підлітки, а не як дорослі люди при чому в парі домінує явно жінка.

Лише наприкінці книги виясняється, що між героями сім років різниці. Хто старший, не вказується, хоча із того як розвиваються стосунки,  складається враження, що Маша таки доросліша за свого партнера. Занадто вже інфантильним виглядає Максим як на тридцятисемирічного чоловіка. Протягом усієї книги він знаходиться на других ролях: нічого не вирішує, наслідує в усьому приклад Маші, навіть речі загального користування несе не з власної ініціативи, а з її подання. Втім, Марії він чимдалі тим дужче подобається і нарешті вона визнає його своїм найкращим помічником. 

Лідирує жінка і в почуттях: першою цілує Максима, першою робить шлюбну пропозицію. Часу на роздуми йому не залишає, бо треба якнайскоріше одружитися, щоб їхнє кохання врятувало світ. 

Ой, не знаю, що буде коли Максим оговтається? 

Умовно оповідь можна розділити на дві частини - на Землі і в казковому світі. Спосіб викладення тексту у цих частинах різниться. Та, що про Землю, рясніє надмірними подробицями, які не мають жодного значення  ні для сюжету, ні для опису характерів героїв і читачеві не цікаві (поїзд стояв на третій колії від перону, їхала Маша на шістнадцятому місці,  водію, що підвозив її до вокзалу, пропонувала п'ятдесят гривень, з собою взяла вологі серветки, тощо). Перелік пасажирів, що їхали в поїзді, теж, на мою думку, недоречний, бо з ними нічого не пов'язано.

Там де мова пішла про казковий світ, оповідь пожвавішала. Видно ця тема автору більше до душі, але  тут на поверхню вилізли інші нюанси.

Шукаю авторські раси. 

Невисокі, злобні, жадібні. Працюють в шахтах, добувають дорогоцінне каміння, володіють магією і не довіряють чужинцям. Гостей взагалі не люблять. Хто це? Назви їм автор не дає, і добре, бо це хто завгодно - гноми, леприкони, люди - але не авторська раса.

Зеленошкірі дівчата, дуже привабливі для чоловіків, мешкають у річці, в повнолуння виходять на берег і танцюють. Навіть якщо назвати їх кікі (чи це не від "кікімора" походить?), цього все одно замало, щоб вважати авторською расою, оскільки русалки відомі всім споконвіку.

Із інших рас у книзі згадується дівчина схожа на ельфійку. Автор називає її "дівчина-ковбойка".

Описані також два види магічних тварин. І якщо з єдинорогами і так все зрозуміло, крім того, що це все ж таки магічні тварини, а не дивовижні створіння природи, як каже автор, то керпі, напевно, можна вважати авторською вигадкою.

Керпі - великі чорні кішки-телепати, створені богинею подорожей для охорони мандрівників. Другої іпостасі вони не мають, перекидатися в людей не можуть, отже не можуть вважатися расою розумних як, наприклад дракони. Тут не можу не пожартувати. На мою думку, ці кішки не дуже зручний гаджет. Хіба що зайця (дикого, за словами автора) на вечерю впіймають, а так - просто йдуть собі поруч, і те лиш по лісу, в міста не заходять. Єдинороги в цьому плані набагато зручніші. Вони і від вовків захистити можуть, і на спині везуть тебе і твій рюкзак, селищ людських не бояться, і розуміють людину не гірше за кішку. Але то таке, смаки у всіх різні. До речі,  у легендах та фентезійній літературі існує вид магічних тварин зі схожою назвою - келпі. Це великі підводні коні яких надзвичайно важко приборкати.

Весь текст загалом читати було дуже важко через незліченну кількість помилок різного гатунку. Від логічних, які лежать в основі сюжету, до обдруковок які змінюють слова до повного невпізнання. Неузгоджені речення, неправильно вжиті слова, тавтологія. Всі помилки я, звичайно, вказувати не буду, але розберу деякі, щоб не виглядати голослівною.

В основі сюжету лежить прохання бога про допомогу. Але боги, в будь якому світі, сутності всемогутні. Вони не потребують допомоги, тим більше від створінь набагато слабших за себе. Вони можуть використовувати людей, грати з ними, торгуватися, давати завдання, розважатися, але в жодному випадку не залежати від їхніх дій. Бог - всюдисущий дух. Він не може нікого загубити в своєму світі саме тому, що  всюдисущий. Тому вся концепція роману помилкова. Влучніше було б якби Добрін організував цей квест через те, що сестричка  заборонила себе будити, а йому стало нудно.

Технологію катання на лижах забути неможливо бо її не існує. Є термін "техніка катання".

Перебувати у суспільстві будь кого також важко, бо перебувають в товаристві.

Запах не лунає, а розповсюджується.

Крупинки снігу не кружляють в повітрі. Кружляють сніжинки.

Книжки у відпустку з собою зараз ніхто не бере, бо в готелі є wi-fi, a в кишені смартфон, то і нема чого Маші за ними сумувати..

Лавина не котиться комом з вершини гори на гору, а сходить по схилу яким піднімаються герої. 

Два однокореневих слова в одному реченні вживати не можна:

"Ми стояли на роздоріжжі доріг".

"Є інформатори інформації яких я можу вірити".

Сіртакі - не давній і не народний танець. Його створили в 1964 році для фільму "Грек Зорба".

Ковбойка це не дівчина, а одяг - клітчаста сорочка з накладними кишенями.

Слова "чудернаця" в українській мові не існує. Отже вислів "Я не звикну до цих чудернаць" некоректний. (Чудернаць - чудернацтв?)

Також немає в словнику слова "козина". Отже Максим не може радіти "немов дитина будь якій гілочці, квіточці або козині". (Козина - корзина - лозина?) В будь якому випадку читач не зобов'язаний грати в цю гру.

А ще я не зрозуміла чому правителі двох ворогуючих частин світу називаються імператорами. Адже в книзі не раз наголошується, що цілісний світ розділився навпіл і утворилися дві держави, а про жодні територіальні одиниці, які можна було б об'єднати в імперію, не згадується.

От такий невтішний результат. 

Читаючи книгу, я не втомлювалася задаватися питанням "чому?". Адже Анітка Санніфео чудовий автор. Її книги завжди цікаві, різноманітні, продумані і написані хорошою мовою. Я з задоволенням читала їх раніше і сподіваюсь читати в майбутньому. І цей роман  міг би  зацікавити людей, що полюбляють казки. От тільки, на мою думку, він потребує ретельного доопрацювання. 

Бажаю автору успіху і сподіваюсь на подальшу співпрацю.