Історія про історію. "Крізь помилки минулого"

Трохи затягнула з участю у флешмобі "Історія про історію" Дмитра Євтушенка, прийнявши естафету від чудової авторки Валерії Серпень, але все ж таки виконую свою обіцянку.

Як і інші мої книги, сюжет роману "Крізь помилки минулого" засновано на реальних подіях. Ця історія захопила мене настільки, що я, відклавши роботу над іншою книгою, вирішила написати невеличке оповідання про те, як один вечір може зробити з сорокарічного незрілого "хлопця" справжнього чоловіка, здатного взяти на себе відповідальність за скоєні помилки та спробувати все виправити через багато років.

А потім полилися букви, слова і речення. "Невеличке оповідання" виявилось нездатним витримати такий об'єм подій і перетворилось на повноцінний роман.

В основі історії лежить одне єдине неправильне рішення, за яке одразу інтуїтивно хочеться засудити головного героя. Ми всі не раз поставали перед складним вибором, але хто з нас може, поклавши руку на серце, зізнатися, що зробив вибір не на свою користь, а задля щастя інших?

Таке трапляється, але, на жаль дуже рідко. Тож я не можу засуджувати Антона за його рішення позбавитись дитини, як і не можу поставити себе на його місце в дев'ятнадцять років. Тоді за тих обставин він зробив так, як вважав правильним. Був впевнений, що краще не псувати життя собі та Юлі.

Та й, з іншого боку, на милування нема силування. Якби доля розпорядилась інакше і вони одружилися б заради дитини, дуже малоймовірно, що цей шлюб був би щасливим. Вони обидва не були до того готові і, на жаль, їм знадобилося аж двадцять років, щоб дозріти до справжніх міцних і, головне, взаємних почуттів.

Через безліч сумнівів і проблем у стосунках Антон дорослішає і стає спроможним стати справжнім батьком для Максима і справжнім чоловіком для Юлі. Протягом роману він ніби весь час наздоганяє їх, потроху усвідомлюючи своє власне місце в цьому світі, виборюючи свій шанс на пробачення і щастя. Трохи незграбно, занадто емоційно, знову помиляючись - як уміє. Але зрештою йому це вдається.

Разом з тим, історія вчить нас бачити трохи далі власного носа і власного "хочу", цінувати час і тих, хто нас любить, бо ніхто не знає, що чекає на нас завтра.

Проживаючи разом з героями їх історію і викладаючи її в текст, я сама не раз поплакала. Можливо, саме тому, що пропустила почуття героїв через себе, мені зрештою вдалося зачепити й емоції читачів. Дуже дякую за ваші зірочки, думки і теплі коментарі!

За правилами флешмобу передаю естафету Лані Вернік, талановитій авторці роману "Межі пристойності", який не відпускає мене вже досить довгий час. )

Мирного неба і безмежного кохання усім!