Дорогі читачі!

Сьогодні п'ятниця, а попереду - вихідні, і сподіваюся, що у вас буде більше вільного часу для читання. 

І якщо ви ще незнайомі з Вікою та Захаром Леонідовичем, то це треба негайно виправляти ;) Впевнена, що ви просто не можете пропустити історію Джулії Рейвен:

Батько подруги. Мій порятунок

Невеликий кусочок актуального оновлення:

— Готель... Квартира — то надто банально та просто.

Захар Леонідович розсміявся. Голосно, з надривом, наче серійний вбивця перед фіналом. 

Мамцю, він геть мізками поїхав? А, на перший погляд, і не скажеш, що за ним психіатри плачуть.

Щось в ньому змінилося з вчорашнього дня. Але що?

— Пішли в будиночок, ти вся замерзла, — замість будь-яких пояснень кивнув мені в сторону найближчого укриття.

Я не знайшлася, що відповісти йому. Язик онімів, а думки спуталися, перетворюючись на клубок отруйних змій.

Немировський попри свої слова продовжував стояти в небезпечній близькості. Так близько, що разом із сильним вітром, мене торкався і його запах. Свіжий. Терпкий. Такий, яким в моєму розумінні й має пахнути справжній чоловік.

Якби ж він ще так не лякав мене…

— Я дуже замерзла, ще захворіти не вистачало, — я нарешті ожила від гіпнотичного страху, заправляючи за вухо неслухняний локон. 

Зрушила в сторону, переступаючи лежачий паркан, та швидко покрокувала до будиночка. Якомога далі від Захара Леонідовича.

Мені треба його звабити та підставити, а я поводилася як перелякана миша під віником в очікуванні кота.

Смішок буквально за спиною підказав, що Немировський рушив за мною.

І мишка може керувати котом.

Я хмикнула подумки та піднялася трухлявими сходами.

❤️❤️❤️