Привіт. Як ви сьогодні? Тримайте опівнічну проду на Ейлінг.

— Ти завжди так поводиш себе з гостями? — запитав Харт захриплим голосом. — Хоч би прикрилася. 

— А чого ти там не бачив? — здивувалася, подібній реакції. — Для того, хто ліз пальцями під мою шкіру безліч разів, ти надто гостро реагуєш на неї. 

— За чотири роки багато чого змінилося. Ти вже не та вісімнадцятирічна дівчинка. Та й мені не двадцять сім вже. Ми стали іншими, Ейлінг, і можемо вже не звертати уваги на інших. 

— Це смішно, Елайв. Ти можеш скільки завгодно говорити про це, але я назавжди залишусь поза законом. Саме моє існування буде поза законом.

Сьогодні зловила себе на думці, що до поганого люди звикають швидше, ніж до хорошого. Після кількох тижнів у Словянську тиша звучить надто тихо. Як би це не звучало. Ніби вернулась у інший світ. Не вистачає білого шуму у вигляді тривог, ракет у вікні та підбитих літаків. Коли закінчиться війна, думаю ми всі не зможемо спокійно спати ще довгий час, бо вже зараз усі ці сирени стали для нас нормою. Жахливою нормою. 

Тримайте оновлення на збірку віршів "Неонова". Сьогодні видався продуктивний день, хоч і сумний. 

ОЧІ З РОЗЛИТИМ ЧОРНИЛОМ

...так смішно, й в одночас так дивно. Війна оселилася в грудях.

Пробралася звуком сирен. Залишила свій слід на людях.

Відбилась у чорних очах, вогнем від ракети в три ночі.

Підбитим у день літаком, який ще здійнятися хоче,

Та мчиться в моє вікно й в останню мить лине вище,

Кудись де не чути пташок, де вітер нещадно свище.

Відбилася в ребрах і грудях, у хворому, кволому серці,

Замерла у надрах душі на кляті частини терцій.

А потім взяла й обірвалась, неначе цього й не було.

Лиш очі з розлитим чорнилом від болю віршами звело.