Ностальгія)))

Вітаю, любі!

Сьогодні фейсбук та влучно нагадав мені про мій пост, який я зробила рік тому... в той час я працювала над книгою "Кохання тут зайве". Я навіть надихнулась на міні блог для цієї своєї історії... яку, чесно кажучи, я обожнюю... в принципі, я обожнюю кожну свою історію, бо живу в ній поки пишу, але саме ця... виділяється з тих, які я писала. В ній присутній гумор, який більше не зустрічався, і який більше був не потрібен мені під час роботи... ця історія була моїм знеболювальним в перші місяці війни... згадка про роботу над нею викликає посмішку, а деякі моменти з книги я часто перечитую, щоб підняти собі настрій.

Матвій і Марта... герої цієї книги, не дозволять вам засумувати. Тому, запрошую зазирнути до цієї парочки))) а вам залишу, той самий шматочок, який витягнув фейсбук)))

....

- Поговоримо? – порушив тишу Матвій, коли припаркував автомобіль біля мого будинку.

- Серйозно?! То це тепер ти збираєшся говорити?! – гнівно кидаю я.

Мені ніби й потрібна була мала іскра, щоб спалахнути. Все заціпеніння з мене зникло, тим більше є можливість дати волю почуттям.

- Марто, пробач. Я не подумав. – винувато продовжує чоловік.

Проте, я йому не вірю. Хоча швидше всього так і є.

- Тобі не здається, що ти вже надто часто вибачаєшся переді мною. Та що з тобою не так? – все дужче запалююся я. – Хіба не зрозуміло, що вони тебе просто провокували?! Чого ти повівся як маленький. Вже не говорячи про те, що здоровий мужик, а влаштовуєш вистави. Вам що, з Лідою скучно живеться?! Дитячі ігри якісь!

- Я навіть не знаю, що на мене найшло. Мені справді прикро, що втягнув тебе в це. Але він і тебе ображав, і Каро цей тиждень мені спокою не давала, вимагала зустрічі, щоб поговорити віч-на-віч. Я не знаю… просто тоді хотів одним махом закрити їм роти.

- О-о-о-о! Тобі це вдалося, повір! Ти всім закрив роти. Ми просто там на місці всі оніміли враз. – саркастично відказую я. – Чого ти добився?! Ти ще більшу яму собі викопав, ніж була до того!

- Мартусь, ми щось придумаємо. Якось викрутимось з цієї ситуації. – пробував заспокоїти мене Матвій, та його слова мали протилежну дію – я ще більше розпалилася.

- Дідько! Матвію, твоє «придумаємо» мене лякає! Кожного разу ти затягуєш мене все більше в своє життя, а мені ще з початку туди не дуже то й хотілося.

- Марто, ну так ти ж не задурно маєшся моїми проблемами? – вже почав втрачати терпіння Тимошко, але обірвав себе на пів речення

Дуже швидко відійшов від поблажливого тону до ділового. Тепер дійсно закрадається думка чи справді це була імпровізація з його боку? На відміну від Тихого Івана Петровича в мене немає сумнівів в компетентності Матвія. Він чудово справляється з обов’язками ген директора, перемовник він ще той. То як же цей чоловік міг повестися на провокації, якщо сам того не хотів і не думав про це?

- Ну давай продовжуй. Чого затих? – в моєму голосі чути метал, будь-які грані між нами вже стерті.

- Я не знаю! Давай сьогодні залишимо усе як є. Переночуємо, подумаємо. А завтра зустрінемось і обговоримо усе. Ми обоє зараз на емоціях і говоримо те, що за нормальних обставин не сказали б одне одному. – поступливо почав Матвій.

Я видихнула. Знаєте, такий момент, коли опонент перестає сперечатися з тобою… вже нема сенсу продовжувати самій. А що ще я можу в нього зараз вимагати? Він погоджується з тим, що натупив. Від того, що буду продовжувати його звинувачувати ми проблему не вирішимо. Кілька хвилин дивлюся в темряву перед собою, потім вже говорю.

- Добре. Завтра так завтра. – одразу хапаюся за ручку, щоб вийти з авто.

... Всім приємного читання))) не забувайте за щасливі моменти, які були у вас цього року)))