Доброго дня, дорогі мої читачі та читачки!
Розпочався сезон відпочинку на "Зеленому морі" (бачила недавно такий мемчик в інтернеті, але насправді ми так жартували ще підлітками, в 90-ті). От саме йому, зеленому морю наших садків і городів і присвячується сьогоднішній блог.

Якщо ви читали остатні пару прод і історії "Між небом і морем", то, напевне, зауважили діалог наших героїв на грядках. Нажаль, фраза Дведа: "Навіщо ти пирій викидаєш? А зимою що їстимеш?" несе в собі набагато менше іронії, ніж мені б хотілося.

Справа в тому, що люди в старовину насправді вживали в їжу пирій, лободу, яглицю і ще багато-багато всього. Причому, вживали не лише в разі крайнього голоду, а і, так би мовити, на постійній основі. Як вітамінний додаток, як можливість заощадити чи просто для різноманіття. "Копнувши" цю тему в рамках роботи над іншою історією, я часами лише головою хитала, скільки всього ми забули, а скільки - взагалі не знали. 
А почалося моє дослідження з хліба. Коли я переїхала в Німеччину, ще жива була одна з моїх бабусь (нині вони вже обоє  - покійні, царство їм Небесне). І бабуся дуже детально розпитувала мене, як тут люди живуть по селах, що їдять, що садять на городах та квітниках... Все її цікавило. Пам'ятаю, розповідала я їй про один з сортів хліба. Був він страшенно дорогим, бо: "З яблучним жмихом, бузиною, горобиною, волоським горіхом... За рецептом наших бабусь". (Саме того хліба я на фото не знайшла, тому нижче для ілюстрації «капустяний хліб» - ще один з більш як десяти тисяч зарєєстрованих в Німеччині сортів хліба).

Моя бабуся вислухала це, покивала в задумі і сказала: "Точно! За бабусиним рецептом. Як ото голодовка була, так ми теж у хліб і горобину додавали, і жмих..." Ще один приклад уживання диких трав як спосіб порятунку від крайньої нужди можна зустрітив поемі Ліни Костенко «Маруся Чурай»: «На Паску їли хліб із лободи...».

А, між тим, на західнослов’янських і німецьких (або на прикордонні, що періодично було то тим, то іншим, і ніколи  - нічиїм до кінця) землях був досить відомим відомий такий кухонний припас як «зелена мука». Висушене і перетерте в муку листя молодої лободи зберігалося в сухому темному місці, як і нормальна мука зі збіжжя. Використовувалася, здебільшого, в якості загущувача для супів та рагу (коли всі інгридієнти готувалися в одному казані) і вітамінного додатку. Пара ложок тут, пара ложок там – економія виходила суттєва. В зовсім голодні часи «зелену муку» домішували до житньої. Хліб з такої сумішші виходив важким, але все ж це був хліб.

Ну і, власне, тепер до мого «улюбленого» пирію (хто в селі хоч раз засмічені ним грядки полов, той мене зрозуміє). Виявилося (як кажуть німці: «Хто вміє читати, той має перевагу»), що коріння пирію має лікувальні властивості. Так-так, оті самі різоми, одного-двох непомічених сантимертів яких вистачає, щоб чисто виполота грядка швидко знову заросла. Кореневище пирію містить крохмаль, каротин і аскорбінову кислоту. Воно має кровоспинні сечо- і потогінні властивості. А ще зібрані восени чи напровесні кореневища сушили і розтирали в муку, яку уживали потім для приготування страв.  Власне, тому Двед і радить Ярі не виполювати пирій по всьому городу, залишивши понад межами, де він ще може придатися.

Про борщ з кропиви, салат з молочаю, лободу доброго Генріха зі сметаною, квашену яглицю і ще кілька цікавих страв з рослинок поговоримо якось іншим разом.

А нині я, витративши кілька годин для звільнення рідного городика від того ж  таки пирію (дякувати Богу, поки що не мушу залишати його «про запас») спробую до завтра підготувати наступний шматочок розповіді про пригоди Яри між небом і морем.

Мирного усім вечора!
З повагою, ваша байкарка Оксана